54

З залізничного вокзалу Сум додому до мами я їду в таксі - вирішила себе побалувати і не чекати на маршрутку, яка вечорами ходить тут рідко. Проїжджаю повз Площу Незалежності. Там безлюдно.

Рідне місто, як завжди, навіює ностальгію. Вулиці, що проносяться повз, пробуджують спогади, деякі з них викликають щемливий біль. Ось тут, біля фонтану, я бігала ще зовсім маленькою, виглядала веселку в блискучих струменях. Під тією синьою ялиною у свої три роки фотографувалася з мамою та татом. Ми тоді йшли на парад з величезними повітряними кулями – білою та помаранчевою – одна у мене, одна у мого старшого братика. А на цій площі я сходила на перший у своєму житті рок-концерт. А там, за дитячим парком, у дворах неподалік вокзалу я вперше закохалася у реального, а не вигаданого хлопця. Мені було дванадцять років. Він був високий, блакитноокий. Носив куртку, рукави якої були йому вже короткі. Пам'ятаю, як пригостила його обмороженим яблуком, а пізніше того ж вечора він вперше назвав мене «моя дівчина».

Моє місто. Рідне місто. Стільки сховано у його дворах, у стінах його будинків, на тихих вуличках. Моє дитинство, мої відкриття цього світу людей, мої перші захоплення та перші розчарування. Такі яскраві, до болю пронизливі картинки. Адже все майже у мене в житті було добре, тільки ось чому згадувати про минулі роки так боляче?

Таксі привозить мене до хати. Я плачу, не забираючи решту – я вже доросла і завжди даю «на чай». Йду до маминої квартири. Вона мене вже чекає.

- Леруню! Мишка! Моя дівчинка!

Ми обіймаємось і цілуємось, тільки-но я входжу в двері. Від мами виходить таке рідне тепло, що хочеться одразу заплакати.

- Мамочко, уявляєш, я вже така доросла! – щойно ступивши за пооріг, починаю голосити я. – Я досі не можу звикнути, що треба бути дорослою. - Я дивлюся на неї, бачу її красиві зелені очі, її ласкаву посмішку. - Мамо, - говорю я задерикувато, - Подумай гарненько! Може, ти щось там наплутала, га? Може, ти народила мене лише хоча б двадцять п'ять років тому?

- Леруню, та годі тобі, - відмахується мама. - Я тобі ще раз повторюю: не важливо, скільки тобі років. Ну, подивись на мене! Я до сорока років взагалі сиділа за татовою спиною і життя не знала. Я тільки в сорок почала активно працювати там, де хотіла, а у сорок п’ять почала свою справу. Все приходить свого часу, – заспокійливо підсумовує вона, обіймаючи мене за плечі.

- Еге ж, мам, - зітхаю я і починаю роззуватися. Мама забирає з моїх рук сумку, дістає з шафи мої капці.

- Що ти будеш їсти? – затишно запитує вона, йдучи на кухню. У животі відразу починає бурчати. Одна річ – звикнути не вечеряти на чужині. Але вдома у мами ця система не діє. Тут все так смачно! І за столом завжди так приємно посидіти та побалакати.

- Все, що є! – зі сміхом говорю я.

З Вадимом ми побачимось завтра. Квартира, яку він знайшов, сьогодні виявилася зайнятою. Тим краще. У нас ще буде цілий завтрашній день та вечір для передчувань та очікувань. При думці про наступну ніч у мене починає все тремтіти, але я змушую себе відкинути у бік фантазії. Нині наш час із мамою, і я його так люблю.

Я сідаю за стіл на невеликій затишній світлій кухні. Мама включає електричний білий чайник - його подарували їй ми з Леоном. Навіть не віриться. Невже той хлопець із серйозними зеленими очима справді був у моєму житті?

Від непроханих думок мене відволікає жовтий ароматний сир і варена рожева ковбаса, що з'явилися на столі. До них додається четвертинка свіжого запашного сумського хліба. Я вже малюю в уяві величезний апетитний бутерброд. Мама бере ножа і нарізає всю цю їжу тонкими витонченими скибочками - так виходить тільки в неї, я скільки не намагалася навчитися різати так тоненько, виходять лише нерівні товсті шматки. Присунувши до мене тарілку, мама підходить до шафи, дістає звідти коробку «Рафаелло» і урочисто ставить її на стіл.

- Ой, матусю! - вигукую я, згортаючи скибочку сиру разом з скибочкою ковбаси в трубочку. - Дякую! Ех, плакала моя талія.

- Нічого. Одного разу можна, – каже мама. – Дивись, ще є котлети, вермішель, на гаряче – овочевий суп. Є сир зі сметаною.

Я з подихом блаженства простягаю руки до неба.

- Від одних цих назв я вже почуваюся ситою, – сміюся я. - Мам, ну не змушуй мене відвикати від помірності в їжі! Вже ж пізно. Я буду тільки чай!

У результаті мама розігріває котлети з вермішеллю і готує сир зі сметаною та цукром. А я тим часом наминаю смачний бутерброд.

- Знаєш, мам, - говорю я задумливо, смакуючи кожен шматочок. - Я все ніяк не приступлю до початку нового життя. Я вирішила – тільки стукне тридцять, і почну одразу здійснювати всі свої цілі, знайду нову роботу, стану успішною. Але так все… – я намагаюся підібрати потрібне слово, - в'язко… Я весь час ніби у якихось путах. Все так повільно, так непросто. - Відкусивши бутерброд, я продовжую. - Раніше - тільки відправлю резюме, і мене одразу звуть на співбесіду. А зараз, мам, за півтора місяці – жодного дзвінка! А резюме я відправила близько кількох сотень! – я дивлюся на маму в очікуванні пояснень. Вона сидить така гарна, зовсім ще молода, з променистими смарагдовими очима і чорним хвилястим волоссям. І чому я зовсім не схожа на неї?

Мама знизує плечима.

- Доню, зараз же криза. Кругом звільнення, скорочення, занепад. Тим паче, літо на дворі. І взагалі, ти зібралася на море. Яка зараз може бути мова про нову роботу?

- Я теж так думаю, – киваю я. – Але я, знаєш, хотіла ніби гачок закинути. Щоб хоч на пару пристойних співбесід сходити. Подивитися, що пропонують. Загалом хотіла поїхати на море з приємним почуттям того, що я потрібна, затребувана. Ось було б ідеально, якби мене запросили на супер роботу з супер окладом і сказали – ви їдьте на море, відпочивайте там, засмагайте, а потім – до нас, і кабінет до вашого приїзду буде готовий.

- Аби та якби, – хмикає мама, відпиваючи чаю. – Це доля сама тобі каже – нічого дурницями займатися і шукати аби що, поки у відпустку не сходила. Ось тому й не відповідає тобі ніхто, бо не до того тобі зараз насправді.