53.1

- Так, мала.

Люблю, коли він мене так називає.

- Привіт, – муркочу я.

- Привіт, - у голосі Вадима вгадується питання. Справді, що це мені раптом знадобилося, що я вирішила сама йому зателефонувати? Ще й удень. Адже це – не наш звичайний час.

- Телефоную повідомити, що я взяла квитки. Приїду у п'ятницю вночі.

- Супер. Слухай! - випалює він одразу ж, але вмить замовкає.

- Я слухаю, – говорю я з посмішкою. Мене так розчулює, коли він нервується.

Я у цей момент стою на вулиці, на перехресті, із парасолькою. Йде дощ. Колега Наталі мене прикрила, і поки шеф був відсутній, я збігала поповнити рахунок, щоб купити квитки. Тепер біжу назад в офіс.

Вадим із кимось перемовляється, мабуть, прикривши телефон рукою, потім знову звертається до мене.

- Я тут на роботі. Відволікають, – пояснює він.

- Я зрозуміла, – я починаю переходити дорогу.

- Коротше, я тут подумав... - знову починає Вадим з якимось розпачливим зітханням. Я терпляче мовчу, перестрибуючи калюжі. І розмірковуючи, що даремно я взула сьогодні туфлі. Зрештою він закінчує фразу: – Може… Я зніму квартиру?

Тремтіння пробігає по всьому моєму тілу. Чи то через його слова, чи то від холодної краплі, що впала з парасольки просто мені за комір. Я наближаюся до зупинки. До переповненої маршрутки намагаються забратися ще кілька людей, і я відступаю.

- Так. Можна зняти, - відповідаю я невпевнено. Відбігаю подалі від дороги, щоб машини, що проїжджають, не обдали мене фонтаном з калюжі, бо деякі водії дуже це полюбляють. Мені важко зосередитись на нашій розмові, і я не можу зрозуміти своїх почуттів у цей конкретний момент.

- Що, серйозно? - питає Вадим схвильовано.

Зрештою, я завмираю, щоб з хвилинку подумати. Всі ці вечори, всі ці наші з ним розмови, ця легкість, і весь мій сміх за останні тижні... Все це є цінним для мене. І при думці про Вадима у мене тепло на душі. Він мені подобається. Тож до чого сумніви?

- Так, серйозно, – підтверджую я тихо.

- Добре, - каже Вадим, відверто видаючи голосом своє хвилювання. Коли такий мачо хвилюється і бентежиться, це ну дуже зворушливо!

- Я скучила, – зізнаюся я, щоб його підбадьорити.

- І я скучив, - голос Вадима, нарешті, знову знаходить свою привабливу бархатистість. – І… Я хочу тебе.

П’янке тепло розливається по тілу від цих слів, як від ковтка доброго вина. Він знову промовив ці три слова. І мої ноги відразу починають підкошуватися, а думки плутатися.

- Вадиме, – видихаю я. - До зустрічі.

- До швидкої зустрічі, - каже він вкрадливо. - Цілую.

Розмова закінчена. Моє обличчя палає, щоки горять вогнем. Отже, вирішено. Це станеться між нами. Я мимоволі згадую, як він притискав мене до своїх грудей, і відразу уявляю, як його тіло притисне моє до ліжка...

Не відчуваючи холоду, я спираюся на мокру від дощу колону будівлі зупинки. Начхати на курточку. Начхати на зливу. Я прибираю парасольку і з насолодою підставляю розпалене обличчя під холодні краплі дощу. На мене чекає ніч кохання. А все решта тепер не має значення.