52

Рішення приходить зненацька. Я сама собі дивуюся – чому одразу про це не подумала? Адже це лежало весь час на поверхні, а я не знала, куди себе подіти.

Я поїду до Сум. На вихідні. Грошей для цього багато не треба – напередодні подорожі на море до клубів та кафе ми з подругами ходити не будемо, тож витрачатися особливо не доведеться. І я побачусь із Вадимом. А він миттю розвіє всю мою тугу і врятує від цієї нескінченної депресії.

Прийнявши це рішення, я відразу надихаюся. Усі думки про море відсуваються на задній план. Тепер маю нове очікування. Усього чотири дні – і вже ввечері п'ятниці я буду в рідному місті, а можливо, й у сильних обіймах мого хлопця.

Називавши там подумки Вадима, я схвильовано посміхаюся. Мій хлопець. Ніколи не думала, що назву так ще когось окрім Леона.

Я відразу сповіщаю про свій приїзд маму. Вона дуже рада. Тепер треба якось цікаво сказати про це Вадиму.

Увечері я з хвилюванням чекаю на його дзвінок. Він, як на зло запізнюється. Я сиджу на кухні, вдихаючи смачний запах яблучного пирога, що стоїть на столі. Хазяйка ніби спеціально залишила його на очах, щоб мене помучити. Не довго думаючи, дістаю з її шафи емальований таз та накриваю їм пиріг. Відразу стає легше.

Нарешті екран телефону починає світитися.

- Алло.

- Привіт, ну що, як справи? - вривається бадьорий голос Вадима вихором у порожню напівтемну кухню. У ньому я вловлюю якусь особливу чуттєвість. Приховувати своє нетерпіння я не можу, тому відразу видаю:

- Та ось, до Сум збираюся.

- Що, серйозно?

У його голосі чую хвилювання, яке він явно не встигає приховати.

- Серйозно, - кажу я і замовкаю. Мені дуже цікаво, що ж він скаже далі. Чи не надто ми заглибились у телефонну дружбу? Чи зможемо ми знову повернутися до романтики та поцілунків?

- То я тебе побачу? - запитує він. У голосі досі повна розгубленість.

- Дивне питання. А ти хотів би?

- Звичайно! – одразу видихає він.

Повисає мовчання. Я прикриваю рота, ніби він може побачити мою посмішку. Що ж ти мовчиш, гадаю я. Що в тебе в голові? У мене рветься назовні нервовий сміх.

- Може, ти мав інші плани? – питаю я, бо не можу вже терпіти це дзвінке мовчання.

- Та ти що, які там плани, – відмахується він. І знову мовчить.

Нарешті, я не витримую і сміюся просто у телефон. Згадую про дурну-розумну білявку. Одразу питаю:

- Ну як у тебе справи? Що нового на роботі?

Вадим плутано починає щось розповідати. Потім, мабуть, приходить до тями і через п'ять хвилин уже балакає про все на світі у своїй звичній манері.

Півгодини закінчуються, зв'язок відключається. Вадим одразу передзвонює. Я знаю, тепер у нього закінчилися безкоштовні хвилини і за кожну наступну він платить окремо. Але він знову мовчить і не поспішає прощатись.

- Агов! - кличу я.

Нарешті, оксамитовий серйозний голос озивається:

- Я хотів тобі щось сказати.

- Що? – одразу цікавлюся я. Мої коліна буквально починають тремтіти. Я прикушую губу, пригнічуючи черговий нервовий смішок.

- Я… - Вадим витримує паузу, і від напруги у мене починає боліти голова. - Я хочу тебе. – нарешті видихає він.

Я заплющую очі з дурною щасливою усмішкою на обличчі.

Таким чоловічим, сповненим сили та таємниці, бархатистим низьким голосом сказав він ці три слова. Здається, у мене починається жар.

- Повтори, що ти сказав, – прошу я здавленим голосом. Не так багато в моєму житті було настільки палких несподіваних зізнань. І навряд ще багато буде. Тож хочу просмакувати цю мить на всі сто.

- Я тебе хочу, - повторює він повільно, і, здається, намагається зробити голос ще більш сексуальним. Чи це у нього саме так виходить…

Я вся наповнююся теплом від звуку його низького голосу, від усвідомлення сенсу його слів. І від радості, що я – бажана. Бажана з боку юнака із гарним сильним тілом. У тридцять років почути такі слова - це набагато крутіше, ніж отримати освідчення в коханні.

Ми знову мовчимо. Але тепер моя черга зізнаватись.

- Я теж, – говорю я тихо.

Вадим, який упорався зі своїм завданням, одразу веселішає.

- Залишилося лише знайти, де, – каже він легко.

Я зітхаю. Ось і закінчилась романтика.

- Що ж, – відгукуюсь я, - мені вже час спати.

Та він не розуміє, що я приколююсь і дражню його.

- Добре. Бувай, мала. І пам'ятай… - він на мить замовкає і знову каже мені слова, які знову наче б'ють струмом: - Я хочу тебе.

- Солодких снів, – кажу я з посмішкою і натискаю відбій.

Зі щасливим обличчям підходжу до вікна і глибоко вдихаю нічну прохолоду, відчуваючи радісне тремтіння по всьому тілу. Ну хіба я зможу тепер так просто заснути?

Ще кілька годин ворочаюся з боку на бік у сліпучому світлі молодого місяця. Уявляю нашу зустріч, передчуваю, як Вадим скаже ці три слова, дивлячись мені в очі. Потім раптом мене охоплюють сумніви. Чи можливо, щоб молодий симпатичний високий хлопець, гроза району, ватажок величезної компанії, дійсно чекав на мене і ні з ким не гуляв більше? Невже в нього мало пропозицій з боку старшокласниць і першокурсниць, які так люблять шукати пригоди в компанії ось таких лихих хлопців? Не вірю. Може, він просто поєднує кількох подружок? На мене він витрачає півгодини на день. А ще є ціла ніч. І вихідні. Скільки дівчат перебувало в його ліжку за ці два тижні?

Але я відганяю ці думки. Навіщо мені знати? Для мене він зараз рятувальний круг, тільки й усього. Нехай живе своїм життям. І нехай чекає мене цієї п'ятниці. А решта мене не стосується.

Повернувши свої думки таким чином, я нарешті заспокоююсь і спливаю в шовковисту далечінь снів. Вперше за довгий час мене зовсім не турбують тривоги про майбутнє.