51

Два тижні до моря. Так мало і так багато. Я весь час відчуваю надрив, з яким чекаю на цю поїздку. Я весь час боюся, що щось зірветься чи піде не так. Дуже вже я на неї сподіваюся.

Потрібно відволіктися, вирішую я. Але як? На роботі лише мрії про море й рятують від рутини. Резюме я відправляти втомилася, а телефонувати роботодавцям не хочу. Все одно немає сенсу влаштовуватися на нову роботу до відпустки, то навіщо даремно принижуватись і вимолювати запрошення на співбесіду?

Спорт відволікає від деструктивних думок лише вранці. І ще близько години щовечора я живу іншим, сумським веселим життям двадцятирічних хлопців та дівчат «з району».

Яке ж жалюгідне у мене життя, хитаючи головою, інколи думаю я. Що ж вдіяти?

У понеділок, вийшовши на обід на звичний облізлий майданчик, залитий сонцем, дзвоню Міланці.

– Ну що, подруго? Тринадцять із половиною днів до моря. Як гадаєш, доживемо? - запитую я, намагаючись говорити легко. Але щось все одно пригнічує душу.

- Леро, я ж тобі ще не казала! – радісно вигукує Міланка. – Мені підписали заяву на відпустку! Тепер я їду!

Я закочую очі. Щоразу напередодні відпустки Мілана будує сотні припущень щодо того, чому її можуть не відпустити. Але щоразу до її величезного щастя тривога виявляється марною.

- Вітаю! – урочисто кажу я.

- Лер, а що ти братимеш з одягу? – стурбовано запитує Мілана. Але її занепокоєння погано приховує ту насолоду, з якою ми, жінки, розпочинаємо обговорення гардеробу для майбутньої поїздки. Я теж відразу відчуваю натхнення.

- Ой, я ще надто й не замислювалась. Але доведеться брати цілу купу речей, звісно ж, - вся в передчутті, я сідаю на лаву і солодко зітхаю. – Отже, дивись. Я маю сарафан неонового салатного кольору. Пам'ятаєш, я розповідала, що купила його на розпродажі у Monton?

Звісно, Мілана пам'ятає. Щодо речей, вона пам'ятає все. Як і Аліса. Як і я.

- Його я точно візьму, це ж просто топчик. До нього є чорні босоніжки. У ньому, гадаю, можна буде і на пляж, і ввечері вийти.

Міланка погоджується.

- Але, в будь-якому випадку, нам потрібно запастися якимось просто шаленим вбранням для походу в нічний клуб. Щоб усі витріщалися, – з посмішкою говорю я, і вже уявляю, як ми, гарні, доглянуті, стрункі, крокуємо по морській набережній, наче справжні зірки. І найкращі чоловіки узбережжя так і падають до наших ніг. Я одразу говорю про свою фантазію Міланці, і вона повідомляє, що мріє про те саме.

- Пам'ятаєш, у тебе була така сіра сукня.

- Така, перлова? З відливом? – уточнюю я.

- Так. Коротенька. Її візьми обов'язково. Ти у ній взагалі просто супер.

- Візьму, - киваю я. - У мене ж ще коралова є і золотиста. Щоправда, золота надто святкова – у ньій я до подруги Леона на весілля ходила… - я осікаюся, потім, важко зітхнувши, продовжую, – загалом, у принципі, чому б її й не взяти? На морі можна ходити у чому завгодно, і чим ошатніше, тим краще.

Міланка відразу зауважує, як змінився мій голос.

- А що Леон? – обережно питає вона. - Так і не з'являвся?

– Ні. – Я набираю повітря, щоб ще щось сказати, але потім лише повторюю. – Ні.

- А як ти? Що ти відчуваєш?

Після цього питання я відразу розумію, що таким важким тягарем лежить на серці, що не дає мені радіти і йти далі. Леон. Нікуди він не подівся з моєї душі. Не пускає її. Він увесь час ввижається мені всюди. То мені здається, що я бачу його у натовпі в метро, то на набережній, то в людному супермаркеті. Але його немає. Неначе він і вся пам'ять про нього – лише моя фантазія. Сон. Інше життя. Але чому серце так болить при одній згадці його імені? Чому Вадим навіть на краплю не може зменшити цей біль?

- Що я відчуваю? – повторюю я. - Порожнечу. Так дивно… Раніше я так швидко забувала всіх. Пам'ятаєш Влада?

- Пам'ятаю, – каже Міланка тихо.

- Я так його кохала. Пам'ятаєш, скільки я плакала? А потім усе ніби обірвалося. Миттю минуло. А Леон нікуди не зникає з думок. Я цього не розумію, - кажу я, не приховуючи розгубленості та смутку. – Скільки вже минуло? Два місяці?

- Вже більше.

Ми мовчимо. Я розглядаю стару гойдалку, порожній майданчик. Раптом почуваюся самотньою, забутою долею та взагалі всіма у світі. Мені хочеться розплакатися. Моє кохання залишило мене. Але за що? Чому? Хіба я не віддавала йому всю себе? Адже для мене кохання завжди було на першому місці!

- Ну, не сумуй, – каже подруга. – Ми ж незабаром їдемо на море. Ось побачиш, все налагодиться. Все буде добре.

- Еге ж, – кажу я похмуро.

- А як ти гадаєш, джинси брати? - питає Мілана, різко змінюючи тон на занадто позитивний.

Я відразу посміхаюся.

- Думаю, брати. І кофту візьми теплу, тобі знадобиться.

- Ну, я серйозно!

- І я серйозно! Згадай, як я одного разу поїхала до Криму з Сузанною. Сім днів із десяти лив дощ, а у нас – жодної теплої речі. Ми купували куртки в секонді. Тож краще взяти.

- А як щодо прогнозу погоди? - розумнічає Мілана.

- У Криму погода міняється надто швидко. І взагалі, ти що, віриш цим прогнозам? - фиркаю я. – І бери кросівки. Ми в будь-якому разі поїдемо в гори, треба ж підвестися на Ай-Петрі! А ще покатаємось на катері. Можна спочатку погуляти у Воронцовському парку, а звідти морем дістанемося до Ялти. - Від своїх же слів у мене починається солодке тремтіння. - Ох, швидше б усе це почалося!

- Я сама боюся вірити. Краще про це не думати, – підхоплює Мілана. І додає: – Раптом ще відпустку передумають давати. Тут в останній день можуть щось придумати і нікуди мене не пустити, - драматично закінчує вона.

Я нетерпляче зітхаю.

- Ну звісно. Коротше, потрібно скласти список речей, все зібрати, а потім половину, не дивлячись, залишити вдома. Інакше валіза буде непідйомною, - кажу я, подумки повертаючись до приємних зборів.

На цьому ми з Міланкою прощаємось. І у неї, і у мене обідня перерва закінчена. Я йду назад в офіс. Ледве зачиняю за собою двері, на серці у мене одразу знову важчає. Як же витримати ще два тижні?