50

Суботній ранок. Шоста година. Мій будильник награє милу мелодію на радість моїй сусідці по кімнаті. Напевно, тепер вона любитиме мене ще більше.

Я вибираюсь з-під ковдри, солодко потягуюсь, дивлячись на рожеве небо за вікном. Час бігти на пробіжку.

У яскраво жовтій футболці, бузкових бриджах та білих адідасах тихо вислизаю на сходовий майданчик, стримуючи бажання голосно грюкнути дверима, щоб побажати всім сусідам доброго ранку.

Під'їзд пронизаний променями лимонно-жовтого ранкового сонця. Біжу сходами крізь танцюючі в смугах світла порошинки. Почався новий чудовий день.

Надворі безлюдно. Асфальт просочений вологою. У повітрі розлита свіжість та м'яка прохолода. Стаю біля зеленого газону з діамантиками роси і беруся за розминку. Присідання, підняття колін, випади, нахили - все за накатаною, дякую Сінді Кроуфорд за її фітнес-програму тридцятирічної давності.

Далі - пробіжка набережною, вздовж могутнього Дніпра, що неспішно несе свої води крізь Київ. На піщаних пляжах вже роблять фізичні впарви пенсіонери. Собачники вигулюють своїх хаскі та мопсів, мускулисті дідки роблять зарядку, бородачі в найках і навушниках їздять на спортивних велосипедах, а пишнотілі дівчата, які наївно уявили, що зможуть схуднути, бігають туди-сюди, зніяковіло поглядаючи на всі боки. Ідеальний літній ранок. Я біжу в спокійному темпі. Відчуваю, як по моєму тілу розтікається енергія. Як працюють м'язи. А головне – голова повністю звільняється від думок, переживань. Є тільки я та дорога. Прямо як у рекламній кампанії в кіно «Чого хоче жінка» із Мелом Гібсоном.

Коли сили бігти закінчуються, повертаю до пляжу і починаю робити зарядку.

- Ну, тримайся, Вадиме, - кажу я і посміхаюся своїм думкам.

Незабаром мої самотні вечори стають зовсім не самотніми. Вадим, нарешті, поповнив рахунок на своєму мобільному та дзвонить мені щодня приблизно о 21.30. В цей час на кухні майже завжди вже нікого немає. Дочка господарки зникає з друзями десь на набережній, догулюючи свою молодість. Дитину вона, здається, відправила на літо до колишніх свекрів. Моя сусідка по кімнаті постійно дивиться телевізор і в'яже. Ми з нею так і не спілкуємось. А стара господарка з чоловіком рано лягають спати.

Я влаштовуюся на кухонному куточку біля вікна з видом на річку і пляж і чекаю на дзвінок, який майже ніколи не запізнюється. З Вадимом ми балакаємо про все на світі. Найчастіше він у цей час десь гуляє із друзями. Наскільки я розумію, Вадим мало того, що легкий у спілкуванні та веселий, то ще й ватажок великої компанії. Поки він розмовляє зі мною по телефону, його постійно гукають то чоловічі, то жіночі голоси. Він вирішує, до якого подвір'я чи магазину прямує їхня зграя, що потрібно купити для посиденьок – чіпси чи горішки, йти сидіти на гойдалках дитячого майданчика чи на лавках під під'їздом. Вони з друзями постійно вигадують якісь хохми. То кішку нагодують чіпсами і зазнімуть це на відео, то влаштують феєрверк у сусідів під вікнами, то компанією у двадцять чоловік зайдуть у нічний магазин за парою банок пива, чим до смерті налякають продавщицю. У ході справи Вадим все мені коментує. Я слухаю всі ці нісенітниці та веселюся від душі. Немов знову проживаю свою безтурботну юність, пропадаю на цих дворових посиденьках, беру участь у безглуздих веселих витівках. Слухаючи Вадима, я повністю поринаю в його світ, де все легко і просто, де немає місця зневірі. Іноді я просто дивуюсь: невже колись і в моєму житті так було? Невже і я могла не зациклюватися на роботі та грошах, а просто жити та насолоджуватися кожним днем? А я ж тоді цього не цінувала. Думала, мабуть, як і всі, що так буде завжди – купа хлопців, друзів, подруг, нових вражень і почуттів. Але переїзд до столиці все змінив. Зробив мене дуже-дуже самотньою.

Згодом про мене дізнаються всі друзі Вадима. Він завжди дзвонить мені при них і навіть передає від них привіти. Іноді я хвилююся щодо всього цього. Наш несерйозний флірт якось стає дедалі значущим. Я вже щодня чекаю на нашу розмову, а Вадим все більше вводить мене у своє життя. Чи бува не вважає він мене своєю дівчиною? Ото було б смішно. Різниця в дев'ять років, життя в різних містах, відносини по телефону. Повний набір. Але мені, меланхолійній одиночці, спілкування з цим безтурботним безжурним хлопцем стало справжнім бальзамом на душу. Вже за одне це йому можна сказати спасибі.

Втім романтики в наших розмовах мало. Спілкування більш дружнє. Тільки наприкінці, вже при прощанні, Вадим завжди додає, що скучив. Але це звучить як стандартна фраза на кшталт «ну добре, бувай». Мабуть, він просто взяв це на озброєння.

Дуже рідко Вадим ще додає слово «цілую», але щоразу це звучить якось наче трохи вимушено і ніяково. І все ж і він, і я знаємо – ми обоє дуже чекаємо на зустріч.

- Думаєш, все це – дитячий садок? - запитую я у Аліси, коли вона телефонує в черговий раз, щоб дізнатися подробиці моєї телефонної епопеї.

- Лере, ну краще такий дитячий садок, ніж одні вихідні - і до побачення, – каже подруга. У її голосі вловлюю нотки розчарування та втоми. Згадую про її недавнє захоплення.

- А що там твій красень зі Львова?

- Уявляєш, зник! – з відчаєм вигукує Аліса. - Я ж з'їздила до нього на три дні. Все було просто супер. Він мене всюди возив, показав будинок своєї мами, свій офіс майже в центрі, розповів про свій бізнес – він організовує екскурсії. Взяти і запитати - навіщо все це було, якщо він надалі нічого зі мною не планував? Я написала йому повідомлення, коли вже їхала у поїзді. Досі відповіді немає! - зітхає подруга.

- Еге ж, що тут скажеш… - зітхаю і я, та одразу розумію, що починаю цінувати свого нехитрого Вадима набагато більше, ніж раніше.

На роботі я намагаюсь бути активною. Через день ходжу до шефа з ідеями та звітами про ефективність моїх нововведень. Я навіть примудряюся знайти реалізатора для наших товарів та підписати з ним договір. Налаштовую пересилання товарів по всій країні, що ожразу приносить свої плоди. Звісно, жодних премій мені ніхто не збирається видавати, а замість похвал я отримую лише купу питань та нових вимог.