49

Депресивний четвер пішов у минуле. А сьогодні – рятівна п'ятниця. В останній робочий день тижня офісному планктону на кшталт мене й дихається легше. З ранку я бадьора і сповнена енергії. Я налаштовую email-розсилку, готую пропозицію для клієнтів, звітую перед шефом, отримую схвалення за виконану роботу. В обід ми всім колективом замовляємо в офіс піцу – як же без цього? Цей пунктик західної корпоративної культури прижився практично в кожному, навіть найубогішому офісі нашої країни з моменту взяття курсу на Європу.

Коли мій мобільний починає дзвонити, я байдуже дивлюся на незнайомий номер і беру слухавку. У цей момент заступник директора ріже піцу. Я машинально думаю про те, що найбільший шматок, як завжди, потрапить саме на його тарілку.

– Алло, - кажу я.

- Привіт, мала.

- Леро, давай тарілку, – кричить мені застдир.

- Привіт. Чекай, - говорю я без емоцій в телефон та йду до шафки з посудом. Телефон обпалює руку. Серце підстрибує, здається, аж до горла. Це Вадим! Він подзвонив! Подзвонив! Ні, все одно ненавиджу його.

Я вручаю свою тарілку Наталі, яка, забравши ініціативу, ділить піцу на апетитні шматки. Відходжу до вікна. Затишно влаштовуюсь на підвіконні.

- Алло, - кажу знову.

- Ну що ти там, скучила? - питає Вадим веселим голосом. Чути, що він на вулиці та говорить на ходу.

- За тобою?

- Звичайно, за мною, а за ким же?

Страшенно хочеться сказати ні, але це надто просто.

- Можливо. А ти за мною?

- Та я жерсть як скучив! – жваво видихає він.

- Треба ж таке, аж цілий тиждень так скучав, і тут раптом здогадався, що можна подзвонити! - ціджу я, вже не приховуючи образи.

- Стій, а ну, почекай! – чую, як він із кимось розмовляє, потім знову звертається до мене. - Вибач, тут по роботі напружують.

- Зрозуміло.

- То коли ти в Суми? - питає він.

- Я ж щойно поїхала.

- Та я тебе ніби місяць не бачив! – вигукує він.

- То чому ж тоді не дзвонив? – повторюю я.

- Грошей не було на рахунку, – без жодної паузи зізнається Вадим невимушено. - Ось, взяв телефон у Змія зателефонувати, у нього зв'язок безкоштовний.

Я закочую очі. Мені стає смішно. Але й якось легшає на душі. То він не забув про мене! А просто справа у грошах.

- Ясно. Куди ти так біжиш? - питаю вже з мимовільною посмішкою. Ех, парубок, такий ще парубок.

- Та стали тягти холодильник у п'ятиповерхівці, а він там ледве проходить на прольотах. Дзвоню в офіс, ніхто не відповідає. Біжу шукати когось на допомогу.

Не втримавшись, пирскаю зі сміху.

- Я дивлюсь, у тебе там все серйозно.

- А то! – жваво підхоплює він. В одному цьому його вигуку я відчуваю всю його міць, весь його такий собі молодецький дух. Тут же в пам'яті виринають дотики його сильних рук, міцність його обіймів. Я відчуваю мурахи шкірою від почуттів.

- А може, ти до Києва приїдеш? – несподівано для себе самої питаю я.

- А що, в тебе можна переночувати? – одразу жваво цікавиться Вадим.

- Е ні… Я винаймаю половину кімнати в квартирі, де мешкає шестеро людей. Тож ти вже не помістишся, – повідомляю я, намагаючись наслідувати його легку манеру.

- Ну, тоді давай ти у Суми, – весело підсумовує Вадим.

- Ну, рано чи пізно приїду, - посміхаюся я і зручніше влаштовуюся на підвіконні, забувши про піцу, що остигає. - То ти що, на мене вже дуже чекаєш?

Ми ще довго говоримо про те, про се. Ах, флірт… Найкраща частина будь-яких відносин. Цей танець-поєдинок, у якому кожен прагне завойовувати та бути завойованим. Миле кепкування, прихована ніжність, звабливі натяки…

Аж десь через хвилин двадцять ми із жалем прощаємось. Вадиму час братися за свій холодильник, а мені - за піцу, поки її не вхопив заступник директора, що дуже швидко проковтнув свій шматок.

Мій мачо обіцяє незабаром передзвонити. Ми тепло прощаємось.

Щаслива, мов мені торт подарували, з розправленими крильцями йду зі своєю тарілкою до мікрохвильовки.

У нього не було грошей на рахунку, ну треба ж таке! Не можу стримати посмішки. І навіть не хочу робити собі психоаналіз та вишукувати причину, чому те, що інших дівчат тільки б роздратувало, мене умиляє. Хоча, ні. Є одне припущення. Мабуть, мені подобаються бідні чоловіки, бо це автоматично робить їх борцями з жорстоким всесвітом, що окутує їхню постать аурою романтики.

Ой, я не можу.

Сміючись зі своїх думок, виймаю розігріту піцу та заходжу в магазинчик до Наталі. Обідня перерва ще не закінчена, і можна побалакати за зачиненими дверима.

- Наталко, можеш мене привітати. Я щось типу закохалася, - повідомляю я з широченною посмішкою.

- Так-так, а ну, детальніше! – одразу вмикається Наталі, відкидаючи з очей світлий чубчик.

- Отже-е-е-е… Вдягла я, значить, на дискотеку білі джинси...