48

Кінець робочого дня. Дорога додому. Ці слова мають гріти душу, але не в моєму випадку.

Я виходжу з офісу о 18.05 і двадцять хвилин йду пішки до станції метро Лук'янівська нудною вулицею вздовж трамвайних колій. Мимо проїжджають набиті під зав'язку жовті роздовбані маршрутки, з зупинок їм у розпачі махають пасажири, що поспішають по домівках.

Біля метро йду на ненависний перехід через трамвайні колії, де не бажає зупинятися жодна машина. Я щоразу тут страшенно нервуюсь. Далі – вхід у підземку через торговельний центр. Щоб дістатися турнікету, потрібно спочатку піднятися сходами. Коли б я ними проходила – їх весь час миють. Тітонька зі шваброю і дуже грізним обличчям з особливим задоволенням від усвідомлення своєї безмежної влади перекриває половину сходів мотузкою і повільно миє кожну сходинку. А в цей час два потоки людей, що у годину пік йдуть вгору і вниз, штовхаються на вузенькій половині, що залишилась відкритою. Ну просто зла не вистачає! Але ці сходи ніяк не обійти, хіба що через супермаркет, на виході з якого стоять насуплені охоронці, які щоразу дивляться на мене так, ніби я щось вкрала.

Нарешті, заходжу у метро. Страшенно задушливо. Усі поспішають і штовхаються. Ще й намагаються одне одного обганяти, начебто тому, хто раніше за інших влізе на сходинки ескалатора чи влетить у вагон електрички, дадуть приз. А більш за всіх поспішають, звичайно ж, бабусі та дідусі, які за роки їзди в метро встигли опанувати навички штовхання ліктями досконало.

П'ять хвилин їду в переповненому задушливому вагоні до Палацу Спорту, потім пересадка на іншу гілку та ще чверть години нервів, утисків та відчуття безпорадної злості. Ну як можна, пересуваючись щодня у громадському транспорті, зберегти віру у людяність та добро? Якесь підземелля монстрів, а не метро. І щодня тут місія – лишитись в живих та людиною, хоча епідемія «монстровості» дуже заразна штука.

Коли зрештою я виходжу з метро на Мінській, хочеться когось пристрелити, а потім продати душу дияволу за власне авто.

Тягну свого хребта на остогидлу зупинку маршрутки, на якій вже зібралася купа втомлених, голодних та злих людей. Випадково задивляюся на те, як трасою проїжджає білий Порш, а потім синя Мазда. За кермом обох тачок – дівчата. Їм років по двадцять-двадцять п'ять. Круто.

Мстиво думаю: це все їм спонсори дарують. Зате я не така! Я гордо і чесно терплю своє жалюгідне існування. На заздрість усім.

Нервово дістаю свій телефон. Нуль повідомлень, нуль пропущених дзвінків.

Хочеться сісти десь у куточку, впертись чолом у коліна і вити.

Я як профі ніхто. У мене немає коханого і немає власного житла та грошей. І мені вже тридцять.

Я машинально підходжу та займаю чергу на маршрутку. Ті, хто підійшли одразу за мною, дивляться на мене як на ворога народу, а ті, хто спереду, вже обернулися та відміряють оком відстань від мене до задніх дверей маршрутки, вже підозрюючи, що я можу побігти туди без черги, та у думках вже готуючись робити кровавий перехват.

Ні, сьогодні я не в силах цього витримати.

Нервово зітхаю, розвертаюсь і йду подалі від черги до скверу, посередині якого височіє статуя Архангела. Тут на лавах повно молоді, усі спілкуються, щось жують, сміються. На дитячому майданчику граються малюки, їхні матусі обговорюють спільні покупки та школи розвитку, якась закохана парочка годує важливих неповоротких голубів. Ось воно, життя. Переді мною. Кипить і вирує у сяйві чужих доль. Але моєї зірочки немає в цьому яскравому феєрверку. Я лише стороння спостерігачка. Колись я була теж у вирі подій – коли ми щойно познайомились з Леоном і почали ходити на побачення. Він знайомив мене з друзями, ми гуляли, приколювались, веселилися всією компанією, а потім, коли лишалися з ним вдвох, він мене цілував, і я просто відлітала від землі…

Мої плечі піднімаються і опускаються від тяжкого зітхання.

- Ну що, хвилина жаління себе закінчилася? - запитую себе, шморгаючи носом.

Гаразд. Так, Леона вже немає поруч. А Вадим так і не подзвонив. Так, я самотня. Зате принаймні у мене є моє життя. І у мене є цей зелений, усаджений квітами, сквер. Є цей палаючий у вікнах захід сонця. Є повітря, яким я дихаю. І є матуся, яка мене любить. Цього й так дуже багато.

Не поспішаючи, квартал за кварталом, я йду до своєї не своєї хати. Я плачу, беззвучно ковтаючи сльози. Що ж поробиш, іноді доводиться й поплакати.