47

Через кілька годин я вже їду нічною маршруткою до столиці, залишаючи рідне місто Суми позаду. Люблю дорогу. Люблю в дорозі подумати про все, коли не треба нікуди поспішати і нема чим більше зайнятися. Мобільний інтернет в дорозі майже не ловить, тому лише навушники у вуха, музика та думки, думки, думки.

Про Вадима я можу тепер думати скільки завгодно. Що б там не трапилося у нас далі – навіть якщо й нічого – у мене все одно залишаться наші два побачення. І тепер на найближчий час я забезпечена підгрунтям для таких улюблених дівчатами роздумів – про нього. Про те, як усе було на побаченнях, та як і що між нами може трапитись далі. Я можу будувати такі повітряні замки, що й сценарісти Діснею позаздрять. Хіба є для жінки щось краще, ніж уявляти, як все буде з хлопцем, який ще не встиг її розчарувати?

Повз вікно проносяться будинки, в деяких світяться чиїсь вікна. Цікаво, чому людям не спиться серед ночі?  На годиннику лише третя ранку. Чим вони зайняті у такий час, про що думають? Я воджу пальцем по склу, вдивляюся у вогники в темряві.

Головне, що я зрозуміла до тридцяти років – це те, що не треба розмірковувати лише про одне – про те, а чи вартий чоловік моїх роздумів. По-перше, він все одно про них нічого не дізнається, то навіщо позбавляти себе задоволення? А по-друге, якщо шукати справді гідного моїх думок та мрій, то можна так його й не знайти. Адже, за великим рахунком, ідеальних чоловіків немає. Тільки ми самі, жінки, можемо за допомогою своєї ж уяви наділити звичайного чоловіка всіма потрібними нам якостями, а потім закохатися у самостійно створений образ. І закоханість триватиме рівно стільки, скільки часу знадобиться реальному чоловікові, щоб цей образ зруйнувати вщент. Так, тільки наша заслуга в тому, щоб примудритися побачити у звичайних діях простого чоловіка вчинки героя і романтика, почути в його скупій похвалі вишуканий комплімент. У цьому, власне, і є секрет жіночого щастя.

Я усміхаюся своїм думкам. Не хочу засинати, тому що потім вже прокинуся вранці звичайного київського понеділка, в якому на мене не чекає нічого, крім похмурого офісу, остогидлої роботи та незатишного житла.

Я зітхаю. Миготить думка: а раптом зустріч із Вадимом – це знак, що час повернутись назад, до Сум? П'ять років – чималий термін. Якщо я за цей час не стала в Києві своєю і нічого не досягла, може, вже слід повернутися в своє містечко і спробувати щось тут? Адже тут буде значно легше морально – поруч з матусею та подругами…

Але варто мені на мить уявити, як я зі своїми речами та виглядом побитого цуценя тягнуся до мами під крильце у свої тридцять років, мені стає дуже соромно і навіть страшно. Лишень уявити, як на мене будуть дивитися мамині друзі та колеги, та й мої знайомі. Я постійно помічатиму у їхніх поглядах вирок: «Вона не впоралась. Не змогла. Прибігла назад. Невдаха».

- Ні! - кажу я собі. – Хоч під мостом житиму, але назад не повернуся. Мабуть, я дуже мало старалася, мало працювала над собою, от і не досягла нічого. Але я обов'язково щось придумаю. А Вадим… Вадим…

Закінчити фразу мені нема чим. Я не знаю, навіщо у моєму житті з'явився Вадим. Хоча, я ж нещодавно мріяла про легкі стосунки з чоловіком, у якого сильні руки? Я це й отримала. Відмінно провела час, націлувалася та нафліртувалася. А тепер знову треба повертатись до реальності та думати про більш серйозні речі.

Я жену від себе сон. Образ Вадима все стоїть переді мною, але я думаю вже про роботу. Як же мені вчинити? На мої резюме ніхто не відгукується. Може, треба його переглянути, підправити, розписати краще, яка я класна профі та чудова колега?

Ні, це не те. Насправді, я здогадуюсь, у чому річ. Справа в мені. Звичайно ж, річ у мені. Я шлю резюме абикуди, навіть не вникаючи в суть вакансій. Просто намагаюсь потрапити пальцем у небо. І так я роблю щоразу, щойно чергова робота набридає. Мені просто хочеться піти в інше, нове місце, хоча я заздалегідь знаю, що й там пробуду недовго. Але ж це неправильно! Всі навколо твердять - робота повинна подобатися, інакше успіху в ній не досягнеш. Ну а що вдієш, якщо мені ніде не подобається? Я виступати на сцені хочу, а не працювати.

От і все. Коло замкнулося. Хочу бути співачкою, але у тридцять років немає ані музичної освіти, ані досвіду, ані зв'язків, ані однодумців. Нічого нема. Є лише бажання. І питання – що робити?

Я втомлено торкаюся долонями чола. Мені шкода, що я не сіла ось так і не задумалася над своїм життям років десять тому. Прийми я тоді правильне рішення, у свої тридцять була б уже володаркою премії "Греммі" та білого особняка на морському березі.

- Гаразд, годі нити, - кажу я собі і з півгодини байдуже дивлюся у вікно, вже не думаючи ні про що, поки сон, нарешті, не забирає мене в свою цукрову затишну далечінь.

Понеділок, вівторок, середа. Дні летять. В них багато і розчарувань, і радостей. Робота, думки про свою неспроможність, безглузді наради, постійна тривога про майбутнє та безрезультатні співбесіди в інших компаніях – все це вдається хоч якось витримувати завдяки солодким спогадам про минулі вихідні з Вадимом та боязкі надії на його довгоочікуваний дзвінок.

Настає четвер, а дискотечний хлопчик так і не дзвонить. Мабуть, він ще у наш останній вечір прийняв рішення про мене забути. Ото ж, мабуть, тому він так легко й сприйняв новину про моє незручне географічне положення. Ні, звичайно, він мені нічого не винен. І нічого не обіцяв. Тільки коли я приходжу додому, де на мене ніхто не чекає, або коли дивлюся на телефон, де немає ні повідомлень, ні дзвінків… Чесно, дуже хочеться, щоб хоча б той, хто ніжно цілував мене всього кілька днів тому, взяв і написав: «Привіт як справи?» і поставив смайлик з сердечком.

Ні, звісно ж, я не збираюся ні на чому такому зациклюватись. Підходжу до ситуації цілком філософськи. Занадто вже хорошими були наші дві зустрічі на нічних сумських вулицях. Занадто багато ніжності та ласки я отримала, не віддавши нічого істотного натомість. Буде цілком очікувано, якщо подібне більше не повториться, і якщо за задоволення доведеться платити долі черговою грядою одиноких днів.