46

Вадим садить мене до себе на коліна. Крізь туман, що огорнув мою свідомість завдяки палким пестощам, я помічаю, що його рука розстібає змійку мого бомбера. Одразу ж із сумішшю збентеження та грайливості згадую про корсет. Я завмираю і чекаю на реакцію Вадима. Коли його рука торкається мережива, а потім атласу, він також завмирає.

- Ого! Нічого собі! – видихає він. Потім різко ставить мене на ноги, підводиться сам і виводить мене за руку на світло. Розхристує мою кофту і розглядає мій корсет. Мої нерви напружені до краю. Він шумно зітхає, цілує мене в шию. Я відчуваю, як його пристрасть розгоряється. Ми повертаємось на лаву, і Вадим з силою втискає мене в її спинку, цілує, покусує мої губи та ніжно пестить шию. Коли мені вже здається, що сил насолоджуватись цими ласками більше немає, Вадим раптом видає:

– Слухай, а давай тут. Темно, ніхто не побачить.

Я майже буквально відчуваю, як скочуюсь з небес на землю.

– Ні. Таке мені не підходить! – говорю я з льодом у голосі. Весь мій блаженний романтичний настрій випаровується в одну мить. Вся ніжна обстановка парку, дерев і річки відразу починає здаватися убогою та дешевою. «Давай тут». Я чую такі слова вперше за тридцять років. Хм, може це я своїм корсетом викликала в ньому настільки сильне бажання, що хлопець забув про ввічливість і такт? Ха, звела хлопчика з розуму, це ж треба!

- Знаєш що, мені вже час йти, - кажу я і підводжуся, квапливо застібаючи кофту.

- Ти що, образилася? – Вадим швидко встає слідом за мною та обіймає мене.

- Ні, не образилася. Просто хочу додому.

- Лер, - він дивиться на мене. Потім раптом бере мою руку і торкається губами пальців. - Ну вибач. Я все зрозумів.

- Я рада, що ти зрозумів, - кажу я вже м'якше. Як же я люблю, коли цілують мої руки.

- Може, у мене в середу нікого не буде, – шепоче він. Я нарешті розумію, що він повністю охоплений пристрастю. Він горить вогнем.

Я хитаю головою.

- Ти зайнята?

- Вадиме, я, взагалі-то, живу в Києві.

І пауза.

Кілька хвилин він мовчить. Я відчуваю, як слабшає його хватка. Він випускає мене з обіймів, ніби більше не бачить сенсу в них тримати.

- Що, серйозно? – нарешті запитує він голосом, сповненим розчарування.

- Так. Я народилася та виросла у Сумах. А тепер живу у Києві. Я сюди приїжджаю лише на вихідні. І… Не часто.

Я майже відчуваю, яка його охоплює прикрість. Але й це швидкоплинно. Наступної хвилини Вадим знову міцно мене тримає за талію, притискаючи до своїх грудей. Я стою, оповита ароматом його туалетної води. Мені здається, чи він раптом став цінувати мене більше, щойно зрозумів, що я не така вже доступна і скоро вислизну?

- Так а в середу ти ще будеш? - запитує він з надією.

Я з суто жіночою підступністю відповідаю:

- Ні.

- А завтра?

- Вранці я вже їду, - кажу я і гладжу рукою його гладку щоку. Потім проводжу кінчиками пальців по його губах.

- А що так швидко? Може, ще залишишся? – каже він уже своїм звичайним безтурботним тоном. Здається, він вже втратив інтерес до розмови і почав думати про щось своє. Може, про те, ким мене в середу замінити?

- Вадиме, у мене робота, я не можу собі дозволити просто на неї не піти, – як маленькій дитині, кажу йому. – Все, йдемо, – я відходжу від нього, беру з лави сумочку. Він і не думає мене утримувати. Йде слідом за мною.

- То ти тоді у наступні вихідні приїдеш? - запитує Вадим, коли ми вже підходимо до мого під'їзду.

Угу. У мене ж купа грошей, чому б не ганяти до матусі та подруг щовікенду. От наївний.

- Ні. Хіба що тижнів за три, чи за місяць, - відповідаю я, випробовуючи його ентузіазм на міцність. Вадим досі тримає мене за руку. Долоня його сильна, тепла. На рівні тіла так не хочеться, щоби він мене відпускав.

- А може, все ж раніше приїдеш? - не здається він. Мені ці питання починають набридати. Чомусь здається, що він зараз роздумує, чи є йому сенс взагалі будувати щодо мене якісь плани, чи простіше просто розійтися сьогодні і стерти мій номер. Навіщо йому морочитися? Адже так багато клубів і так багато дівчат.

- Може, й приїду, – говорю я байдуже. - Рано чи пізно все одно приїду. У мене ж тут мама.

- Так, давай, приїдь, тільки швидше, – одразу відгукується Вадим. У його голосі легкість, яка мене чомусь дратує. Краще б він хоч вигляд зробив, що йому сумно.

Як-то кажуть, легко прийшло, легко пішло.

Я навіть не чекаю поцілунку на прощання.

- Бувай, Вадиме, - я окидаю його поглядом наостанок. Все ж він гарний. І такі довгі вії навколо сіро-блакитних очей. Ех, вже скоро якусь він ощасливить. І не одну.

Я повертаюсь до дверей, але чую його голос.

- Стій! - він розгортає мене до себе, хапає в обійми і цілує. Довго, із натиском. І я відповідаю на ці безкомпромісні поцілунки. Хто знає, можливо, все це у нас востаннє. То ж треба ловити момент.

47