45

Вадим зателефонував після обіду. Молодець, витримав паузу - і не надто довго, але й достатньо, щоб я скучила і вже почала хвилюватися. Запитав, як мої справи і запропонував знову зустрітись. Я миттєво відповіла згодою. Можна було б повикаблучуватись. Якби ми жили в одному місті. Але ж я вночі вже їду в Київ, тому треба хапати щастя, поки його пропонують.

Домовилися побачитися на тому ж місці о восьмій вечора.

Вже поклавши трубку, я зрозуміла, що починаю хвилюватися. Ну, не виходить у мене бути байдужою. Мабуть, сьогодні, навіть якщо раптом його бабуся випарується кудись, я вже не зможу так запросто поїхати до нього. Бо тепер він для мене хтось важливіший, ніж просто випадковий симпатичний хлопець. І все ж я, як і раніше, не буду претендувати на його свободу. Мені й самій цікаво, що з цього вийде.

- Сьогодні я маю його підкорити так, щоб він не міг не думати про мене ще місяць, – кажу я собі, стоячи перед відчиненою шафою. - Що ж надіти?

Спершу приміряю блакитну сукню з мереживом.

- Типу наївна дівчинка, - фиркаю я, дивлячись у відображення. – Ні, яка там вже з мене наївна дівчинка. Не підходить.

Одягаю білий шовковий топ із білою джинсовою спідницею.

- Як матрона якась, - зітхаю я і відразу знімаю вбрання.

Нарешті, мені трапляється те, що потрібно. З ящика з білизною дістаю чорно-червоний мереживний корсет. Якось відхопила в секонді. Він просто розкішний. Застібається спереду на низку маленьких гачків. Знизу атлас, зверху – сіточка. Затягується ззаду чорною тонкою стрічкою, яку потрібно зав'язати на бант.

- Чарівність просто! – муркочу я. Корсет сидить чітко на мені, підкреслює груди, а талію робить неймовірно вузькою. До нього я підбираю чорні вузькі джинси та лакові туфлі на високих підборах.

Із дзеркала на мене дивиться як мінімум зірка мюзиклу «Кішки». Але йти так на прогулянку нічним містом було б надто сміливо.

- Корсет треба під чимось сховати.

Після кількох примірок я завершую свій образ білою широкою кофтою з капюшоном. Вона повністю приховує корсет, та просто розстібається. Я мало не підстрибую від передчуття побачити обличчя Вадима, коли він розстебне мій мішкуватий бомбер і побачить таку красу. Впевнена, дівчата-однолітки навряд чи колись влаштовували йому подібний екстравагантний сюрприз.

Волосся зав'язую у високий кінський хвіст. Ще раз оглядаю своє відображення в дзеркалі. Із задоволенням киваю головою. Я виглядаю гламурно та сексі. Ох, як же це приємно – вбратися на всі сто та йти хизуватися під ручку з високим гарним парубком. Боже, ну чи багато треба жінці для щастя?

- Гей, що це з годинником? Ой леле, я ж капець запізнююсь! – вигукую та вибігаю за двері. Я ж вже давно маю бути на побаченні.

І ось ми зустрічаємось на тому ж місці. За столиками на відкритому майданчику Макдаку повно людей. З різнокольорової пластикової гірки катаються малюки – з'їжджають та вистрибують на м'які мати. Їхні сандалики акуратно стоять біля межі ігрової зони. Все це я розглядаю з перебільшеним інтересом, щоб не бентежитись від пильного погляду Вадима, до якого лишилось дійти кілька кроків. Вся справа у корсеті. Вже на півдорозі до місця зустрічі я почала шкодувати, що вдягла його. Адже я вже не хочу лишень спокусити цього брутально-наївного хлопця. Я хочу ніжності. Хочу його обіймів, які такі цінні, бо невинні. І тут цей корсет. Якщо Вадим побачить його, він подивиться на мене зовсім по-іншому.

Але робити нічого. Не йти ж тепер переодягатися.

Я підходжу до Вадима і тільки після цього піднімаю на нього погляд. Я ні на мить не можу забути про корсет, хоч він і надійно прихований. Добре, що вже темно і не видно, як тепер палають мої щоки. Але тут моє збентеження змінюється легким розчаруванням. Вадим прийшов у тому ж одязі, в якому був учора.

Міг би і постаратися заради мене, хоч би футболку поміняти, думаю я скептично. Ото вже чоловіки!

Але коли Вадим рішуче обіймає мене за талію і веде на прогулянку, я відразу забуваю про своє невдоволення. Навіть навпаки, подумавши, змінюю гнів на милість. Саме справжній чоловік може ходити в одній і тій самій футболці та джинсах щодня. А ті представники сильної статі, які надто стежать за модою і зовнішнім виглядом, часто трохи женоподібні і страшенно себе люблять. Я зустрічала таких, і не раз. Вони витрачають купу грошей на брендові речі, роблять манікюр, ходять у спа-салони. І люблять розмовляти лише про себе, про свій добробут та про бренди. Мене від таких просто нудить.

Після цих думок я дивлюся на Вадима з особливою ніжністю. Тим більше, що пахне від нього чудово.

Ось за що люблю наше містечко - так це за велику кількість парків, скверів, озер і річок. Тут завжди є, куди піти погуляти. Ми йдемо в центральний міський парк, що зеленіє над Пслом. Річка після дощів широко розлилася, її оксамитова вода тихо тече кудись за ріг. Більшість атракціонів в парку давно не працюють, але старе оглядове колесо ще на ходу. Пройшовшись алеями, виходимо на набережну з лавочками, що подекуди стоять під карликовими кленами.

- А де ти працюєш? – питаю я після балачок про те, про се.

- Я менеджер з доставки. Магазин побутової техніки, - відповідає Вадим відразу нейтральним тоном.

Тобто він, за великим рахунком, вантажник, одразу розумію я. І знову після секундної досади відчуваю повагу до його щирості. Він же міг мені відповісти будь-що, придумати будь-яку небилицю. Але натомість чесно зізнався про не надто престижну посаду. Та й взагалі, чи мені не знати, як важко в Сумах знайти роботу. Без зв'язків і значного досвіду тут важко. Багато безробітних. А Вадим щойно з армії, а вже працює. Хай і вантажником. Це ж краще, ніж ледарювати і просити гроші у батьків. Чи, не дай бог, у бабусі.

Раптом я мало не пирскаю зі сміху. Боже, мені тридцять років! Але мої рожеві окуляри все одно на місці. На моєму недалекоглядному носі. Послухати лишень мене! Я вже стільки принад відшукала в мізерному гардеробі Вадима та його професії вантажника, що майже готова вийти за нього заміж. Мабуть, така вже моя доля - задовольнятися в матеріальному плані найменшим. Якби я стала справді столичною штучкою, я б лишень після заяви хлопця про спільне проживання з бабусею мала бігти куди подалі.