43

За п'ятнадцять хвилин біля Макдональдса мене, звичайно ж, немає. Ще чого! Ми з подругами ховаємось в одному з двориків неподалік, на практично стертій з карти міста вулиці героїв Чорнобиля. Здається, тут залишилося лише три будинки. В одному з них я провела дитинство.

Як тут усе змінилося! Дитячий майданчик знесли, на його місці збудували гаражі. Затишну альтанку розібрали, залишилася лише старенька лава, біля куща чорноплідної горобини, що розрісся у справжні джунглі. На цю лаву ми з подругами і сідаємо.

- Отже, пригоди тридцятирічних продовжуються! - проголошую я, залізши на сидіння з ногами і вмостившись на спинку.

- Так, тільки мартіні не вистачає, – каже Аліса і сідає поруч зі мною, виставляючи вперед коліна, що біліють в сутінках. Мілана, мить подумавши, теж забирається до нас.

Навколо темно, немає жодного ліхтаря. Тільки жовте світло з кількох вікон дозволяє бачити одне одного. Зате Мілану видно добре – вона щось строчить у телефоні, і її обличчя у світлі мобільного блакитно-потойбічне.

- Слухайте, і як люди раніше умудрялися один одного знаходити без мобільних? - запитую я, дивлячись на точки зірок, що ледве видніються в каламутному міському небі. - Ось мачо мій має зараз прийти на місце зустрічі, обуритися, виявивши мою відсутність, і зателефонувати мені. А якби не мобільний? Що б тоді?

- Зате коли не було мобільних, люди менше запізнювалися та не переносили зустріч в останній момент. Це зараз надіслав повідомлення і все, – каже Аліса, накручуючи пасмо світлого волосся на палець.

- До речі, щось він не телефонує, хоча мене там немає. Він що, гад, запізнюється? – обурююся я.

 - Якось більше було романтики без мобільних, - каже Аліса.

Ми з нею піднімаємо погляд на зірки.

- Згодна, - кажу. - Так мило, пам'ятаєте, приходиш увечері додому і питаєш у мами - а мені ніхто не дзвонив? А як дзвониш комусь, то сидиш біля телефону весь час, а не ходиш, роблячи паралельно домашні справи, як зараз. І взагалі, якось багато тепер біганини – справи, справи, справи… Начебто з'явилася купа гаджетів, які типу допомагають час економити, а виходить чомусь навпаки – цього часу ще більш бракує. Темп життя все прискорюється, але від цього воно не стає повнішим і цікавішим. Навпаки. Суєти багато, а толку ніякого.

- Так, що тут у нас за філософія пішла? - запитує Міланка, вимкнувши, нарешті, свій телефон.

- Та ось думаю вже починати писати мемуари про часи, коли у нас в печерах ще не було комп'ютерів, а в кишенях шкур - мобільних телефонів, – говорю я. – І сиділи ми собі дружними компаніями навколо вогню, грали на гітарі, співали пісні, їли мамонтів і було так тепло та спокійно на душі! А нинішнє життя порівняно з тим – суцільна електронно-споживча сірість. Ось. - Я дивлюся на подруг. Їм вже весело від моїх теревенів. Аж ось нарешті екран мого мобільного починає світитись.

- Тихо, тихо, він дзвонить! – нервово пошепки сповіщаю я, наче він може мене десь почути, і, перечекавши три гудки, приймаю дзвінок. – Алло.

- Привіт! Я вже прийшов, ти де? - запитує Вадим. У низькому голосі з приємною хрипотою я чую легку невпевненість. Мабуть, таки підозрює, що я його продинаміла.

- Та тут, неподалік. П'ю мартіні, - брешу я.

- А-а-а.

Пауза.

- То ти підійдеш? - запитує він терпляче і вже впевненіше додає: - Чи тебе прийти забрати?

Ого! Оце я розумію, чоловік сказав, думаю я. Прийти забрати. Непогано.

- Ні, я буду десь за десять хвилин. Зачекаєш? – невинним голосом питаю я.

- Так, давай, чекаю, - він вимикається. Хлопець явно любить, коли останнє слово за ним.

Я розпливаюсь у посмішці.

- Дівчата! Він на мене чекає! Уявляєте?

Подруги демонстративно аплодують. Ми вичікуємо рівно п'ятнадцять хвилин, і лише після цього, розпрощавшись з подругами, які надавали мені купу дурних порад, я йду до місця зустрічі.

Такі трепетні почуття виникають в останні секунди перед побаченням!

Із завмиранням серця йду через невеличкий сквер з казковими ялинками до майданчика перед Макдональдсом. Навколо темрява, свіжий вітерець, подих літа, який відчуваєш шкірою. Потай я боюся, що Вадим вже пішов, не дочекався мене. Але, наближаючись до місця зустрічі, бачу міцну чоловічу постать.

Я сповільнюю кроки. Раптом стає трохи ніяково. Потроху йду йому назустріч, усміхаюся, і тим часом розглядаю його. Вадим у білій футболці та блакитних джинсах. Підходячи все ближче, милуюся тим, який він високий, стрункий і широкий у плечах.

Хлопець теж окидає мене оцінюючим чоловічим поглядом. Сірі очі дивляться уважно, ковзають по моїй червоній сукні.

- Привіт, - бадьоро каже Вадим, поглянувши мені глибоко в очі, щойно я зупиняюся за крок від нього.

- Привіт, – говорю я з посмішкою. Я навмисне спізнилася, і він чудово це знає. Але, на його честь, про запізнення він і не заїкається.

Я вдивляюсь у його обличчя. Знову ми зустрілися, коли довкола темрява. Щоправда, цього разу яскраве світло ліхтарів трохи краще дозволяє розглянути його зовнішність.

Типовий альфа-самець. Мужній обличчя, сильне тіло, войовничий погляд. І очі дитини – чисті та прямодушні.

- Е-е-е, ну що, пішли прогуляємося? – пропонує Вадим трохи сковано. О, та він хвилюється!

- Ходімо, - кажу я теж бадьоро. Не дочекавшись його руки, сама починаю йти у бік скверу, де можна пройтися вздовж квіткових алей та фонтанів, або посидіти в Альтанці. Вадим прилаштовується зі мною поряд.

Настає незручне мовчання. Іду і мимоволі посміхаюся. Давно я не відчувала такого милого збентеження. Так, давно я не була на першому побаченні. Понад п'ять років.

Зусиллям прибравши з обличчя посмішку, повертаю голову і дивлюся на свого супутника. Він одразу теж повертається до мене. Але так само мовчить.

- Ну ти б хоч приобняв, чи що... - говорю я з нервовим смішком.

Вадим відразу кладе свою важку руку мені на талію. Тільки скутість нікуди не дівається. Раптом я згадую слова Мілани про те, що треба вміти здаватися круглою дурепою, щоб одразу подобатися чоловікам. Що ж, спробуємо. Починаю балакати про все, що тільки спадає на думку.