42

- Що сталося, Леро?

- Що він тобі сказав? - навперебій запитують подруги. А я плескаю очима і не знаю, як знайти вихід своєму праведному обуренню.

- Він не з'явиться. Побачення не буде, - повільно промовляю я, та знову дивлюсь на телефон так, наче він перетворився на змію. Потім так само повільно сідаю на стілець. І сиджу кліпаю очима. Мов викинута лялька, у якої заїло механізм.

- Слухайте… Такого в мене ще не траплялося. Хай вже просто не подзвонив би. Але зателефонувати та повідомити про те, що змінив своє рішення зустрітися зі мною – це ж ким треба бути? І що сталося з моєю інтуїцією, дівчата? Вона ж просто кричала, що сьогодні у мене буде одне з найкращих побачень в моєму житті!

Від обурення я вся тремчу.

- Малолітко нещасний! – шиплю я, трохи оговтавшись. Відсуваю тарілку з недоїденим салатом. Який тепер салат! У мене дух перехоплює від розчарування. - Ідемо звідси! - вигукую я і, вставши з-за столика, поспішно йду з кафе. Подруги одразу до мене приєднуються. У них так само великі очі, вони стають по обидві боки від мене, беруть під руки.

- Леро, стривай, але що трапилося? - допитується Мілана, поки я остервеніло крокую сходами до скверу біля бузкової будівлі Академії Банківської справи.

Я повертаю на зелену алею, підходжу до лави біля клумби з строкатими квітами. Кинувши на лаву свою сумку, беруся ходити туди-сюди.

- А я, дура, вирядилася, зробила манікюр, педикюр, зачіску. А цей ідіот! Слухайте, чи я чогось не розумію, чи світ збожеволів! – вигукую я. – Ну, що ще їм треба? Вчора у нас було все так чудово! Я навіть не приховувала, що практично на все згодна. І ніхто його за язик не тягнув – сам запропонував зустрітись!

- То що саме він сказав, Лере? - питає Аліса тихо, поклавши руку мені на плече і намагаючись зазирнути у вічі.

- Ой, та що він сказав! – роздратовано вигукую я, зупинившись. - Цей красень сказав, що, напевно, не зможе прийти. Що, мабуть, іншого разу. Ось що він сказав. Як же все це безглуздо!

Я сідаю на лаву, схрестивши руки на грудях.

- Лерочко, ну почекай! – Мілана сідає поряд. - Може, у нього просто не виходить? Інакше навіщо він взагалі дзвонив би? Міг же просто промовчати і все.

- Міг. А може, захотів, щоб я благала його? Вітаю, Мілана, ти мала рацію, – розчаровано кажу я. – Мабуть, знайшов собі вчора дорогою додому іншу.

Мілана відводить очі.

- Цілий день чекав, щоб потім подзвонити та сказати, що не прийде! Якийсь дивний, – обурюється Аліса. Вона сідає біля мене з іншого боку. - Лерчик, не переймайся.

- Та я не переймаюся, – говорю я вбитим голосом. Мої руки смикають поділ білої легкої сукні, в яку я вирядилася. - Просто, знаєте, я думала, це був ніби знак, що справді почалося нове життя з новими людьми. І що в цьому житті буде романтика та кохання. А тільки встигла зрадіти, одразу – на тобі! – я зітхаю. - Безглуздо, так?

- Лере, я і сама, коли з кимось познайомлюся, щоразу думаю - ось, тепер все буде по-іншому, - каже Аліса, заспокійливо погладжуючи мене по руці. – Але нічого не змінюється.

Міланка винувато мовчить. Я знову зітхаю.

- Ну гаразд, - кажу я. – Принаймні, я тепер уся доглянута та гарна. Не пропадати ж такому добру. Давайте кудись увечері сходимо.

Подруги відразу ж пожвавлюються.

- Давненько ми не були у «Гранд-Вікторії», – каже Мілана. – А це ж був наш улюблений ресторан!

- Значить, туди й підемо! Тільки спершу перевдягнемося. Настрій на білу сукенку у мене минув, та й зарано ще для вечері. Я замовлю столик, зустрінемося о 21.00.

Кажу і йду до зупинки. Швидко. Бо не хочу, щоб дівчата бачили, як мені боляче. Бо я ж їм не зізналась, що… Що це побачення було для мене дуже символічним. Воно означало б офіційне завершення епохи Леона в моєму житті. І цю епоху я ось так жорстоко хотіла завершити під руку з іншим. Щоб і помститися за свою самотність, і почати свою нову історію з новими дотиками від нового чоловіка.

Напевно тому нічого і не вийшло. На зло моїм підступним планам.

- Ну нічого, - вмовляю я себе, - з ким не буває. Ось і мене продинамили вперше у житті. На честь тридцятиріччя – типу щоб встигла все спробувати, навіть конкретний облом від хлопчика, який лишень народився, коли до мене в школі вже залицялися. Жерсть.

Ресторан «Гранд Вікторія» розташований під землею на вулиці Іллінська. Раніше тут був звичайний підвал з цегляними стінами. Їх лише злегка почистили та покрили лаком, а нижню частину облаштували дерев'яними панелями. Кам'яна підлога, люстри на залізних ланцюгах – мені це нагадує старовинний замок. Столи та стільці з червоного дерева теж додають шарму. А сервірування столів – як на мене, одне з найбільш вишуканих по Сумах. Особливо мені подобаються пузаті келихи для води та величезні білосніжні тарілки. Побачивши все це, я вкотре думаю: коли буде в мене своя квартира або будинок, обов'язково обзаведуся таким же розкішним посудом, і в моєму барі будуть келихи для всіх видів напоїв, особливо для мартіні.

Яскраво нафарбовані очі, червоні губи, діамантові сережки у вухах та вузька коротка червона сукня – сьогодні ввечері я – жінка-вамп, і нехай тільки хтось спробує підійти. Один сміливець учора вже знайшовся, мститись тепер буду всім!

Чомусь злість на Вадима не тільки не вщухає, а й навіть посилюється. А найгірше, що мені не вдається перестати думати про нього, і з настанням вечора дедалі більше згадуються його поцілунки.

Я люто оглядаю публіку, що наповнила ресторан, поки йду до нашого столика біля стіни. Шкода, не бачу кандидата у цапи-відбувайли – всі присутні тут чоловіки з парами. Я хапаю меню і читаю.

Аліса та Мілана сідають на свої місця, мідноволоса – поряд зі мною, блондинка – навпроти. Вони теж нафарбовані по вечірньому, обидві в коротких чорних майже однакових сукнях, і з розпущеним волоссям. Чомусь вони часто обирають схожі вбрання, не змовляючись. В результаті обидві незадоволені.

Я посміхаюся, дивлячись на їхні витягнуті обличчя.