41

Моя матуся, рання пташка, зустрічає нас на виході зі своєї квартири на шостому поверсі 14-поверхівки. Влітку кожен ранок вона починає з плавання у річці. Пляж прямо тут, неподалік між будинком і мостом над романтичним Пслом, у який де-не-де плаче гілочками верба. Вже багато років тому на цьому березі збудували ресторанно-готельний комплекс «Здибанка» - у стилі оцих біленьких європейських будиночків з коричневими балками. Поряд є симпатична маленька пристань для човнів і катамаранів. Навколо зелена травичка, якою так приємно пройтися босоніж прохолодним свіжим ранком, та доглянуті рослини. І одразу й пляж. Тож давно тут улюблена сумчанами зона відпочинку. У вихідні на пляжі повно малечі, і спокійно поплавати у незамутненій воді можна лише в таку рань, як зараз – о шостій.

- Я піду на пляж, а ви розташовуйтеся, дівчата. У холодильнику яйця, ковбаса, сир, все беріть! - каже нам моя мама дбайливо, як говорила і п'ять, і десять років тому. Моя матусенька. Мені раптом хочеться заплакати від вдячності та радості, що вона в мене є. І що маю подруг. І цей пронизаний сонцем рожевий ранок, сповнений надій, і щасливу ніч, що потонула в ультрафіолеті. Як же добре жити! - захоплює мене думка, і я ледве стримуюсь, щоб не кинутися всіх обіймати.

- Так, матусю. Добре тобі поплавати!

- Там у вас нормально хоч усе пройшло? - запитує вона, йдучи повз мене до ліфта.

- Неймовірно, мам. Натанцювалися! І… е-е-е… я сьогодні йду на побачення, – усміхаюся я винувато.

- Ясно, – піднімає мама брови. - Ну, потім розкажеш, я швиденько піду покупаюся.

Ми з подружками по черзі приймаємо душ, приводимо себе до ладу – змиваємо косметику, а з волосся – сигаретний дим. Потім сідаємо на невеликій акуратній кухоньці у світлих тонах. Втомлені. Задоволені. У візерунковій турці заварюємо каву. На столі булочки, а до них у прикуску - вершкове масло та абрикосове варення.

- Це справжній злочин проти фігури! – каже Аліса і кусає бріош.

- Але як же це смачно! – вигукую я і також відкушую шматочок.

- Угу, - жує Мілаша.

- От же ж, мені ж на побачення сьогодні! Ну куди оце я їм! – кажу я, сміюся і відкушую знову.

- Їж, їж, - каже Міланка, - хлопець же з щойно з армії. Сили знадобляться.

Після сніданку нас всіх починає вирубати. Подружки йдуть по домівках, а я в солодкій знемозі укладаюсь на своє підліткове ліжко і поринаю в довгоочікуваний сон.

Через кілька годин мене будить манливий аромат їжі, що готується. За вікном уже опівдні. Так класно виспалася і відпочила. Та, щойно продерши очі, відчуваю, як мене охоплює радісне тремтіння:

- У мене ж сьогодні побачення!

Немов у тумані, в пам'яті спливають поцілунки в нічній напівтемряві, пильний погляд світлих очей високого сильного хлопця. Ух, мурашки шкірою. У мене п’ять років не було першого поцілунку з парубком. І тепер навіть у свої тридцять почуваюся схвильованою дівчинкою.

- Але чи зателефонує він?

Радісно посміхаюся, стискаючи подушку. Інтуїція каже, що зателефонує. Я впевнена, що ми зустрінемося. І це буде а-а-а-а-а-а!

Не можу більше лежати! Підхоплююся і біжу до мами на кухню, щоб розповісти про все, що сталося вночі. Ну, майже про все.

Пізніше ми зустрічаємося з подружками у центрі міста, на Сотні.

- Привіт, фатальна жінка! – зустрічає мене Міланка. На ній короткий сарафан, малиновий у темну смужку. У її вухах сяють нові срібні сережки з прозорими камінчиками, а мідне волосся перев'язане білою стрічкою.

- Привіт і вам, красуне! – відгукую я. – Зараз осліпну від твоїх діамантів.

- Ха, діаманти, куди там. Коли банківська працівниця регіональної філії дозволить собі на свою зарплату купити хоч маленький камінчик, я буду на сьомому небі від щастя, – зітхає Мілана.

- Ні, ну чого ж, якщо ну ду-у-у-же маленький...

Ми сміємось. Тут підходить і Аліса. Вона одягнена в блакитну легку сукню з рюшечками на плечах, її біле волосся заплетене в колосок.

- Вітаннячко! Ой, я так не виспалася! Досі спати хочу, – бідкається вона.

- Нічого не хочу чути, – відмахуюсь я. -У нас важливе завдання – підготувати мене до першого побачення. Я ж на них п’ять років не була.

О, це не так просто.

Перше побачення може зіпсувати будь-яка дрібниця, і цього не можна допустити. Тому все в моєму зовнішньому вигляді має бути ідеальним. Насамперед вирушаю робити манікюр. Чоловіки завжди звертають на нього увагу. Це може бути один швидкоплинний погляд, але від побаченого часто залежить сприйняття чоловіком жінки загалом.

- Яку форму робитимемо? - запитують у мене в салоні.

Подруги сидять на не надто благородному клейончастому диванчику і гортають старі журнали. Аліса піднімає голову.

- Зараз у моді короткі нігті округлої форми та пастельні кольори, - беззаперечним тоном заявляє вона.

- Це мій стиліст, – зі сміхом говорю я. - Робіть, як вона каже.

Через сорок хвилин мої нігті з лаком персикового кольору виглядають доглянутими та блищать.

- Скільки з мене? – питаю я.

- 250 гривень.

Я не вірю такому успіху. Ах, так, я ж не в столиці. Там манікюр менше, ніж за 500 гривень, не зроблять навіть на околиці. Як же я люблю Суми!

- Зараз йдемо до перукарні, у мене запис на третю годину, а після цього можна і pre-party провести в якійсь кафешці, – кажу я. – Чесно кажучи, мені потрібно, щоб ви мене налаштували, бо хвилююся капець. Ваші пропозиції – куди підемо? Це ж ви тут місцеві.

- Ой, гостя зі столиці! - Міланка закочує очі. – Пропоную «Ням-ням». Там піца – пальчики оближеш.

У перукарні «Долорес» я проводжу дві години. Дівчата тим часом ходять магазинами п'ятиповерхового торговельного центру «Київ» – там є де розгулятися, але ціни захмарні.

Мені підстригають кінчики волосся, миють голову, роблять зачіску. Я попросила зробити мені голлівудські хвилі – вони зараз дуже популярні у великосвітських колах. Принаймні так написано у моєму улюбленому Elle.