40

Ми втрьох із подружками бредемо рожево-сірими передсвітанковими вуличками нашого маленького затишного містечка Суми - від залізничного вокзалу на вулицю Леваневського. Шампанське та коробка моїх улюблених цукерок, куплені в цілодобовому магазині за три квартали від клубу, все ще у Мілани в сумці. Додому нікому з нас не хочеться, тим паче мені. Буря, піднята в моєму тілі та моїх почуттях двадцятиоднорічним хлопцем ніяк не хоче влягтися. Я все думаю про нього. Ці три пісні, які ми пробули разом, щось змінили у моєму житті. Знайомство з чоловіком – начебто така пересічна річ. Але не у тридцять років. Для мене це ціла подія. Немов відчинилося віконечко в юність, коли в житті ще можуть ось просто так, з нізвідки, виникати нові люди і вселяти в душу нові почуття, очікування.

- Слухайте, - кажу я у якомусь раптовому пориві. – А я хотіла б поїхати до нього додому. І він мені це навіть запропонував. Тільки потім узяв і додав «але ж ти не погодишся?».

- Ну, ви, дівчино, даєте, - присвистує Мілана.

- Ого... - вторить їй Аліса.

- Так. – покаянно зітхаю я. - Ще кілька років тому я б про такий кінець справ навіть не подумала. Для мене навіть поцілунок завжди був величезною подією.

Ми йдемо під руки. Тріо найкращих подружок. Я в білих джинсах і чорній майці по центру, подруги – одна в білій сукні, одна в чорній – з обох боків. Ми наче клавіші фортепіано. Наші підбори гулко стукають по асфальту, і звук цей відлунням відбивається від стін сплячих будинків. Небо вже ледь помітно світлішає на сході, але ліхтарі ще світять. У Києві мені було б страшно прогулюватися в такий час у нетрях спальних районів. Але ми у Сумах. Тут спокійно та безпечно.

- А тепер, здається, хтось вирішив пуститись у всі тяжкі, – з усмішкою каже Мілана.

- А чому б і ні? – парирую я. - Не той у мене вже вік, щоб скромничати. У вас, до речі, також.

- Один : один, – сміється моя мідноволоса подруга.

Ми проходимо через двори сплячих будинків і опиняємось на Дзержинці. Неспішно йдемо вздовж сонних квіткових клумб.

- Де шампанське питимемо? - запитує Аліса. Світло фар машини, що проїжджає повз, на мить висвітлює її лялькове, трохи втомлене обличчя в обрамленні довгого світлого волосся.

- Ну, гадаю, на сьогодні інші розважальні заклади точно відпадають, - кажу я.

- Ще б пак, - хмикає Міланка, яка, в кінець замерзнувши у своїй ультра короткій сукні, дістає з сумки припасену довгу кофту з м'якого чорного трикотажу і відразу її одягає. - У мене залишилося грошей тільки на таксі, і то вистачить із великим скрипом.

- Всі такі, – сміюся я. – Дівчатка, на наш фінансовий стан ми сміливо можемо зараховувати себе до двадцятиоднорічних. Ви уявляєте, що цей красень так і сказав мені – «ми з братвою всі гроші вже прогуляли».

Мілана хмикає з неприхованою іронією, Аліса піднімає брови, всім своїм виглядом виявляючи зневагу до подібних зізнань з боку представника сильної статі.

- Йому двадцять один рік! - кажу я. - Ви хоч пам'ятаєте себе у цьому віці? Що тоді в нас було в голові? – І сама собі відповідаю: – Здається, нічого.

Ми сміємось.

- До речі, - додаю я, - мені, між іншим, з сьогоднішнього вечора – двадцять чотири. Мій мачо взагалі давав мені двадцять два. Так що прошу любити та шанувати.

- О, вітаю з раптовим омолодженням! – вигукує Аліса. – Пропоную за це випити шампанського!

Ми знову пирскаємо зі сміху.

- Ми так і не вирішили, куди йдемо, – нагадує Мілана. - Загалом, прохолодно, мене кофта щось не рятує.

- Нічого, незабаром світанок, потеплішає, – говорю я, вказуючи на небо. – Пропоную піти до вісімнадцятої школи та влаштуватися на лавці у скверику. Там гарно.

- Сподіваюся, мої шпильки витримають. Але я – за, – бадьоро реагує Мілана, дістаючи ще одну кофту – цього разу в'язану. І де вони у неї поміщаються?

– Я теж за, – киває Аліса.

Ми досить довго йдемо порожнім тротуаром, потім звертаємо до старовинної школи, що своєю архітектурою нагадує середньовічний замок або монастир. Ще двадцять років тому учням не дозволяли бігати всередині головного корпусу, щоби не було обвалу. Навіть не знаю, як вони там пересуваються зараз. Небо над нами починає рожевіти, стає перламутровим. Вранішній туман розсіюється.

- А пам'ятаєте наші шкільні роки? – питаю я, щулячись від передсвітанкової прохолоди. Плечі покриваються гусячою шкірою. - Ми такі зразкові з Міланкою були, прямо шкода тепер. Можна було тоді таких справ наробити!

- Наприклад? – цікавиться Аліса. - Дивіться, лавочка. Присядемо? – пропонує вона.

Ми сідаємо на сірій потемнілій від часу лаві з високою спинкою. Поруч схилила свої гілки мальовнича верба.

- Наприклад, вступити в одне з блатних угруповань, ходити по вечірках, носити високі підбори та зустрічатися з небезпечними хлопчиками, - замріяно кажу я. – А ми робили уроки і сиділи вдома вечорами. Прикро.

- Дівчатка, давайте вже пити шампанське! – каже Мілана і дістає з сумки пляшку та стаканчики. Поки вона займається відкорковуванням та розливом, я філософствую.

- А знаєте, проблема наша зовсім не у віці. Не в тридцятиріччі. Проблема в іншому. Я знаю, хто винен у тому, що ми так страждаємо через цю цифру.

- І хто? - запитує Аліса. Вона теж одягає піджак. Тепер мерзну одна я.

- Звісно ж, чоловіки, - кажу я. – Це вони завжди шукають молодших дівчаток. До тридцяти – ми ці молодші дівчатка. А з цієї клятої відмітки – наче одразу поза грою. Ти вже маєш бути або заміжньою, або хоча б розлученою. Бо в один ряд з дівчатками ти вже не станеш – тебе звідти просто викидають!

- Ну, а як же такі ж самі 30-річні чоловіки? Які, наприклад, загулялися та не встигли одружитися? Ну, або розлучилися? – питає Мілана.

- Слухай, ну згадай Михайла Дмитровича, нашого шкільного вчителя, - кажу я. – Скільки йому було? Під сорок? І з ким він зустрічався? З ученицями! І одружився на 18-річній, згадай!

- Капець, - каже Аліса. – Так і що нам робити? Де шукати пару?