39

Вадим спокійно спирається на стіну клубу, засовує великі пальці в кишені джинсів. Виглядає він, звісно, круто.

- Двадцять один, - вагомо заявляє він.

Тут можна було б сказати – "завіса".

- Супер, - виривається у мене з погано прихованою іронією.

- Що, малий? - запитує він із смішком.

Краще б ти мовчав.

- А тобі скільки років? – питає він раптом з такою чисто чоловічою підсмичкою. І дивиться мені у вічі до жаху проникливо.

- А ти як думаєш? - хмикаю я.

Мені раптом стає весело. Ох, ну це всього лише парі, - стверджую я собі.

- Ну, - він кілька митей вдивляється в мене, насупивши лоба, - Двадцять два? Двадцять три?

- Двадцять чотири, – говорю я з усмішкою. І, відвівши погляд, відразу перевожу розмову на іншу тему. - А де ти працюєш?

- Поки що ніде. Я щойно з армії, – повідомляє цей хлопчик.

- Що? Серйозно?

- Так точно! - карбує він, і його дружки гогочуть.

Я збентежена. Оце так! Мимоволі кидаю погляд на його широкі плечі. Тепер зрозуміло, звідки таке багатство. На секунду замислююсь, що для мене важливіше – ширина його плечей чи дев'ять років різниці у віці.

- Можемо піти до мене, – раптом пропонує Вадим своїм бархатистим басом. - Але ж ти не погодишся? - додає він і піднімає на мене лукавий погляд молодого нестримного самця, якому не писані жодні закони.

- Звичайно, ні! - відповідаю я всупереч тому, що видають цьому небезпечному хижакові мої очі.

Двадцять один рік. Двадцять один!

Стою в сум'ятті. Не розумію, як поводитися, але піти від нього просто не можу.

Ми стоїмо дуже близько, спопеляємо одне одного очима. Але я розумію, що поцілунку не буде. Занадто багато народу дивиться на нас, і довкола надто ясно.

Тут хтось із друзів кличе мого юного красеня, між ними зав'язується розмова. Я вже ніби й ні до чого.

- Гаразд, побачимось, - трохи ображено кажу я і відступаю. Ще не вистачало нав’язуватись малолєтці.

- Стій! – одразу відволікшись від друга, наказує Вадим. Його могутня рука хапає мене за лікоть. За мить я виявляюсь майже притиснутою до нього. У мене моментально дух захоплює від близькості сильного тіла, від приємного запаху туалетної води.

Він дивиться на мене зверху вниз поглядом завойовника, впевненого у своїй перемозі. І тут з його губ зриваються слова, які від симпатичного чоловіка мріє почути кожна жінка:

- Давай зустрінемося завтра увечері.

Я тріумфую. Я виграла парі! Хоча, до чого тут вже те парі...

- Добре! – одразу погоджуюсь я. А що, я можу собі це дозволити. Та й я просто не маю часу на нещирі відмови. Він мені потрібний, от і все.

- Скажи свій номер. – Вадим дістає досить дорогий смартфон чорного кольору. Я відразу дістаю свій білий. Ми обмінюємось номерами.

- Вадя, ти йдеш? - кличе його теж, між іншим, симпатичний хлопець, чорнявий, з великими карими очима.

- Іду, Змію, почекай! – Вадим підморгує мені. - Я завтра зателефоную.

Я бачу, що подумки він уже зі своєю компанією, але він все ще дивиться на мене, ніби на щось наважуючись.

- Домовилися, – кидаю я.

Вадим раптом нахиляється і торкається моїх губ легким поцілунком. Після цього ми відразу розходимося в різні боки – він до друзів, я – до подруг.

Поки я йду, сум'яття моє різко змінюється якоюсь дикою радістю. Якби можна було в цей момент кудись сховатися, я дозволила б собі дикий танець зі стрибками, струсом рук і криками «йєс!».

- Ну що? - нетерпляче питають дівчата, щойно я підходжу до них. Їм уже набридло стирчати на зупинці та відбиватися від настирливих таксистів. Втомлена Аліса навіть присіла на облізлу лаву, не шкодуючи свою білу сукню.

- Що-що… Мене запросили на побачення! - задоволено заявляю я, з вагомим виглядом заснувши великі пальці в кишені джинсів, як недавно це зробив Вадим. - Тож зустрічайте переможницю. До речі, а який у нас там мав бути приз за перемогу у парі?

Подруги переглядаються.

- Ну який, пляшка шампанського, – каже Аліса.

- І коробка "Рафаелло", - додаю я. - Я що, даремно так старалася? - я теж сідаю на лаву і мрійливо зітхаю, дивлячись на ледь помітні рідкісні зірки над головою. - Ну, що ви його роздивилися?

- Роздивилися, - каже Мілана зі смішком і теж сідає поруч. - А ще в клубі весь зал бачив, як ви з ним цілувалися.

- Яка різниця? – знизую я плечима. – У Сумах мене вже ніхто не пам'ятає та не впізнає. А якби хтось і впізнав – що з того? Післязавтра я поїду до Києва.

- А як же твій мачо? - з посмішкою запитує Аліса, скуйовджуючи своє волосся.

- Ой, дівчата, я ж вам не сказала! – вигукую я, отямившись. - Ви зараз впадете! – Я витримую театральну паузу, а потім видаю: - Йому двадцять один рік!

- Аааа! – кричить Мілана.

- О ні! Лера! – хапається за голову Аліса.

- І він щойно з армії! - додаю я, і подруги починають сміятися і стогнати, вже вдвох хапаючись за голову. Мені теж смішно, але вже наступної миті я зітхаю. – Ну, так, зрозуміло, хлопчик зголоднів та багато на що здатний у цікавих справах, але ж зрозуміло також і те, що через день він про мене і не згадає.

- Зате ми скоро поїдемо на море, - нагадує Мілана. – Там таких хлопчиків повно! - Вона піднімається, щулячись від нічної прохолоди. - Народ, давайте кудись рухатися, а то я вже підмерзла.

Я озираюсь на клуб, хоч і знаю, що Вадима біля нього вже немає. Багато хто вже розбрілися, хто куди. Залишилося лише кілька п'яних хлопців. Вони щось бурхливо з'ясовують, тримаючись осторонь світла ліхтарів.

- Так, треба йти, - погоджуюсь я і поспішно підводжуся. - Ну що, йдемо за шампанським?