35

Ніч сягає свого апогею. На рахунку у Міланки два повільні танці. Аліса взагалі не має відбою від кавалерів. Я ж, поки звучать ліричні треки, сиджу за столиком одна, осяяна світлом своїх білих блискучих в ультрафіолеті джинсів. Але на душі в мене досить непогано. Я втомлена танцями та музикою, відчуваю умиротворення. Мені навіть подобається, що в цій блискучій темряві я сама по собі. Я можу робити будь що. Сидіти співати пісні чи сміятися, чи навіть говорити сама з собою, і нікому до цього немає жодної справи. Повна свобода. Неймовірне почуття.

Звісно, що в такій атмосфері я не можу не подумати про чоловіків. Два місяці я вже одна. Вперше з тих пір, як почала зустрічатися з хлопцями. Раніше щойно закінчувались одні стосунки, починались інші. І з Леоном я була так довго, що навіть і не уявляла, що це може змінитися.  І ось я сама. І особливо це відчувається в нічному клубі, коли сидиш одна за столиком в темряві, поки інші танцюють повільні танці. Як не абстрагуйся, як не намагайся насолоджуватись танцями, коктейлями та свободою, це відчуття самотності крає душу. Хоч-не-хоч починаєш вмикати цей внутрішній радар, налаштований на пошук пари. Навіть якщо серце й досі болить.

Я дивлюсь навколо. В темряві мало що можна зрозуміти. Білі сорочки сяють, а хто там у них – нічого не видно. Коротше, слушних чоловіків у полі зору немає. Та й взагалі… Чи зможу я ще коли-небудь закохатися? Чомусь дуже сумніваюсь. Втім, чоловіків ми ніколи не зрозуміємо, і тому навіть у тридцять років все ще можна обдуритись на їх рахунок та набудувати собі в голові повітряних замків.

- Лер, підемо у WC! – перериває мої вигадки Аліса. Виявляється, повільні танці вже скінчилися. Міланка теж до нас приєднується. На шляху до улюбленої кімнати для дівочих балачок моя меланхолія розвіюється. Мені знову стає весело. Подруги розповідають, з ким танцювали, у всіх вмикається мисливський інстинкт.

І ось ми втрьох спускаємося сходами в хол сяючою шеренгою. Я гордо крокую у своїх білих джинсах і гламурній чорній маєчці на тонких бретелях, Міланка пливе поруч у чорній міні-сукні з хвилями волосся, розсипаними по плечах, Аліса – пурхає у білому короткому платті з ажурним подолом. Всі ми в туфлях на шпильках, з довгими нафарбованими віями та блискучими очима. На нас кидають зацікавлені погляди, хтось присвистує, чуються грубуваті компліменти. І мені це дуже подобається. Нарешті цього вечора я почуваюся гравцем, а не спостерігачем.

- Я хочу щось зробити нереальне! – кажу я, щойно ми зачиняємось зсередини у обвішаній дзеркалами дамській кімнаті. - Мене просто рве на частини. Як же давно не було таких вечорів!

Мілана вручає мені свою сумочку та йде до кабінки.

- То зроби щось, - каже Аліса і починає підфарбовувати губи, стоячи біля дзеркала з підсвіткою.

- Але що саме?

- Та що хочеш. Тримай сумку, - Аліса теж ховається в кабінці.

- Ну-у-у, наприклад, що, якщо я піду і призначу комусь побачення? – пропоную я, сміючись. – Слухайте, точно! Коротше, дівчата, пропоную парі: виграє та, кого першою покличуть на побачення. Що скажете?

Обидві кабінки одночасно відчиняються, і подруги виходять до дзеркал.

- А що, я згодна, - посміхається Аліса, і її карі очі запалюються азартом.

- Ну, тоді я теж! – Мілана войовничо дивиться на Алісу, свою вічну суперницю. Очевидно, мене вони як серйозну конкурентку не сприймають. Бо у них розмір XS, а у мене М. Ну, нічого, це ми ще подивимося.

- Чудово. Час пішов, дівчатка. А до закриття клубу залишилося не так вже й довго.

Не дивлячись одна на одну, подруги одночасно дістають свої косметички і починають активно наводити красу. Я, звісно, теж намагаюсь причепуритися. Наприкінці ми всі душимося. Запахи духів поєднуються, утворюючи неможливий пахучий коктейль.

- Ідемо звідси, скоріше! - я першою вилітаю з жіночої кімнати. Але подруги не поспішають. Вони витончено виходять, стукаючи підборами по мармуровій підлозі, і вже крутять головами, вишукуючи жертв нашої змови.

У зал ми повертаємось, почуваючи себе королевами. Оновлений макіяж творить дива. Особливо якщо врахувати, що більшість представниць прекрасної статі до першої години ночі вже виглядають злегка розпатланими або сонними. У нас же сну в жодному оці, ми сповнені сил та енергії. А ще ми горимо бажанням втерти одна одній носа та домогтися запрошення на побачення.

- Я маю перемогти, - повторюю я собі.

- Ну все, всім удачі, - каже Міланка і губиться десь на дансполі.

Я теж вриваюсь у коло незнайомих танцюючих людей у центрі зали. Починаю звиватися під музику та ловити погляди чоловіків. Але все марно. Чоловіки, а їх поруч танцює аж троє, вже давно не тверезі, ще й зайняті. Один погляд я все ж таки на собі ловлю - на мене погрозливо дивиться низенька і не дуже струнка дівчина з гулькою на голові, що вчепилася в важкого рудуватого чоловіка. Я одразу утанцьовую геть.

- Теж мені. Було б за що боротись!

Вишукую поглядом подруг, прилаштовуючись до іншого кола людей. Бачу, як Мілана крутиться біля жердини, а Аліса сидить за столиком з келихом. Окинувши поглядом танцмайданчик і не знайшовши нікого цікавого, я вирушаю до своєї білявої подруги. Не дійшовши до столика, чую, що починає звучати повільна мелодія. Боковим зором бачу, що в мій бік хтось рухається. Я чекаю. Але симпатичний високий чоловік у чорному піджаку та стильних джинсах, проходить повз мене і запрошує на танець Алісу. Вона з сяючою усмішкою погоджується.

Пре-чу-до-во.

Я, зітхаючи, сідаю на своє місце, опускаю голову на руки. Мабуть, зірки сьогодні складаються так, що я не виграю парі, тож можна і подрімати. У мене просто більше немає сил дивитись на те, як танцюють по парах інші.

І раптом…

Так, іноді трапляється це «і раптом» - головним чином тоді, коли вже ні на що не сподіваєшся.