31

Повертаючись додому, я йду на дев'ятий поверх пішки.

- Тепер я так ходитиму завжди! – говорю я собі з бадьорою усмішкою.

- Все, годі розпускати нюні, — наказую собі і збираюсь на роботу. – Все Леон та Леон. Досить. Якщо нікого в мене немає, треба знайти в цьому плюс: у мене тепер купа вільного часу. І не вичікувати його треба на цьому старому дивані, а витрачати на те, щоб покращити себе, своє здоров'я, свою зовнішність. Час за себе взятися.

Сказано - зроблено.

З цього часу кожен мій ранок починається з пробіжки, зарядки і прохолодного душу. Останньому моя пенсіонерка-господиня, звичайно, зовсім не рада зі своїми лічильниками, але це її проблеми.

Окрім занять спортом, я намагаюся перейти на здорове харчування і роблю в цьому успіхи. Вранці – ненависна вівсянка чи варене яйце, в обід – суп та овочевий салат, іноді м'ясо, а ввечері – фрукти та кефір.

Спочатку було дуже нелегко без солодкого. Щоб не зірватися, я просто відрізала собі доступ до солодощів, тобто просто перестала їх купувати. Немає спокуси – немає й криміналу. Все, що я дозволяю собі їсти із солодкого – це двічі на тиждень дитячий солодкий сирок, який так добре смакує з ранковою кавою.

Вечорами замість вечері я читаю чи дивлюся фільми на ноутбуці. Іноді компанію мені складає велике соковите яблуко. Звичайно, зелене.

За кілька тижнів я вже бігаю набагато легше і довше, ніж спочатку. Вихором злітаю на дев'ятий поверх і качаю прес по двісті разів на день. А їсти вечорами мені тепер взагалі не хочеться.

Через місяць розглядаю себе у дзеркалі. Не можу сказати, що зовні я сильно схудла, але почуваюся краще і легше. Але головне, що дали мені спорт і поміркованість у їжі – це те, що пройшла моя туга, що витягувала всю душу.

Ні, звичайно, біль у серці через розрив із Леоном залишається, і часто буває тяжко від спогадів. Але здоровіше тіло нагороджує здоров'ям і душу. Ще й поїздка на море дедалі ближче, і це мене окрилює.

Щойно відчувши, що нудьга моя пройшла, а фігура погарнішала, я вирішую вибратися на вихідні в рідні Суми, щоб побачити матусю та моїх улюблених подруг Алісу та Мілану.

- Ну, нарешті, я вже думала, ми тебе втрачаємо, – весело проголошує Мілана, коли я телефоную їй із звісткою про приїзд. – А то й не телефонуєш, й не пишеш.

- Зализувала рани та звикала до життя у комунальній квартирі, – пояснюю я і мовчу про те, що подруги б й самі могли поцікавитися, як у мене справи. Ну, доросле життя, воно у всіх завжди сповнене справ і проблем, то що вже ображатися. Я ж, наприклад, теж не дуже переймалася їхніми справами. – Тепер ось вже рухаюсь далі та творю великі справи.

- Наприклад?

- Наприклад, не їм на ніч.

- Ого, то ти там вже стрункіша за всіх нас?

- А як же, вже зможу позичати у тебе твої улюблені сукні.

- Ух, ну-ну…

Після обміну люб’язностями переходимо до суті.

- До речі, Аліса якось пропонувала сходити до клубу, у нас новий відкрився біля залізничного вокзалу, – каже Мілана. - Уяви, сама будівля клубу побудована у вигляді паровоза - з колесами, трубами, ну загалом, будівля як би сама є паровозом. Ось. Називається "Східний експрес".

- На все згодна! – одразу випалюю я, хапаючись, мов потопаюча за соломинку. Бо бадьоре спортивне и голодне життя – то, звісно, чудово, але мою приховану тугу по чоловічій увазі ніякими пробіжками не загасити. - Похід у клуб - саме те, що мені зараз потрібно. Хочу танцювати. Пити, гуляти та веселитися.

- Ого. То ти там вже модель, мабуть? – напружується Міланка.

- Угу, всі обкладинки - мої. Коротше, чекайте в гості та налаштовуйтесь на гарячий вікенд - Лера їде в Суми!

У п'ятницю ввечері, втікши з роботи раніше, я сідаю в поїзд та їду у плацкартному вагоні в Суми – місто мого дитинства. За вікном вагона теплий липневий вечір. Щойно потяг рушає, душа моя починає співати. Столиця швидко відпливає, залишається позаду. Від цього мені одразу стає легше. За стільки років я так і не змогла поріднитися з цією неусміхненою залізною леді. А в останні місяці, залишившись з нею віч-на-віч, без підтримки коханого, без опори, тим паче не відчуваю жодного потепління у стосунках з містом моїх мрій. Київ виявився не таким добреньким, яким зустрів мене, коли я вперше приїхала у нього на екскурсію у 9 класі. Як-то кажуть – ви не плутайте туризм з ПМЖ. Щоправда, й у Сумах я ніколи не почувала себе на своєму місці. Все мене кудись тягнуло, весь час на душі було неспокійно. Так дивно… Начебто народжуєшся в конкретному місці, а вдома себе в ньому не відчуваєш.

Колись в інтерв'ю одного письменника я прочитала фразу, що мене зачепила за живе: «У мене є місце, де я почуваюся ідеально. Мене завжди сюди тягне. Мені здається, що саме тут мій дім. Це внутрішні відчуття. Це місце у далекій покинутій пустельній рівнині. Там жовтий глинистий ґрунт і поля випаленої сонцем кукурудзи. Більше немає нічого, тільки вітер та величезне синє небо. Колись я приїду сюди і залишуся назавжди. А зараз я їжджу в це місце щороку, щоби відчути це почуття. Почуття, що я вдома».

Так ось. Я дуже хочу відчути це – ось що я саме вдома. Знайти цей крайній пункт, звідки не хочеться уходити, і куди так хочеться якнайшвидше повертатися. У мене поки що його немає. Ні у Сумах, ні у Києві. Хто знає, а раптом я взагалі колись поїду жити до Нью-Йорка і саме там знайду місце з полюсом свого тяжіння?

При думці про це в пам'яті виникає образ Леона. Раніше він був полюсом мого тяжіння. А без нього я загубилася і ніяк не можу прийти до тями. Може, полюс для мене - не місце, а людина? Отже, якщо я знайду правильну людину, то все вирішиться само собою?

Роздумуючи про полюси, людей та країни, я засинаю на своїй верхній полиці плацкарту, поки поїзд везе мене до міста дитинства. Мені добре та спокійно. Нарешті я їду туди, де на мене чекають. Де я, вперше за довгий час, не буду сама проти всього світу.