30

Якось яскравим сонячним ранком я прокидаюся у відмінному настрої. Нарешті! Є все ж таки один плюс у депресії – рано чи пізно вона закінчується.

Ще вчора мені здавалося, що життя моє стає все похмурішим з кожним днем і немає жодної надії на просвіт. Але ось зранку прокинулась і бачу яскраве сонячне світло за вікном, і дах є над головою, і море десь там чекає на мене, і я якось справляюся сама, зовсім сама, але ж живу! Я жива! І сьогодні я знову посміхаюся. Мені знову віриться у краще.

- Ну що, які у нас підсумки за місяць нового життя? – питаю я своє відображення у дзеркалі, поки умиваюся. – Ну так, поки що з новою роботою не склалося. Але ж я намагалася. І, якщо чесно, не дуже-то скеровувала на ці пошуки свою енергію, просто кидала резюме кудись навмання, в паніці. А так справи не робляться. Треба усвідомлено шукати нову роботу. Конкретно влаштовуватись саме туди, куди хочеться, а не закидати гачок, аби подивитись, що там клюне.

Знову умиваюсь прохолодною водичкою. Як же приємно!

- Проте я знайшла житло. Так, й ворогу не побажаєш ось так жити мов у мурашнику, але ж я вирішила проблему? Вирішила. І це вперше в житті! Сама знайшла, сама підписала договір оренди, сама переїхала. Нічого собі я крута! Чи не так?

У відображенні мій двійник дивилася на мене трохи скептично.

- Окей, добре, я згодна, що реально поки що нічим похвалитися. Окрім переїзду, за цей місяць я нічого суттєвого не досягла. Але ж я маю бодай щось пред’явити подругам, коли ми з ними зустрінемось. Бо засміють:  стільки там промови товкала та плани розписувала, а на ділі – нуль…

І тут підступне відображення саме підказало мені вихід. Бо я опустила погляд на свій живіт, що трішечки випинався, як і мої бочки.

- Ого, привіт. І коли це я вас встигла наїсти? – здивовано спитала я, та одразу ж посміхнулася. – Ну, нарешті якась конкретна мета, досягнення якої залежить лише від мене, а не від благовоління долі. Та-а-ак… До поїздки на море у мене ще місяць – як раз достатній термін, щоб підтягнути фігуру до пляжних стандартів.

Щойно вирішивши пострункішати, я одразу беруся за справу. Замість того, щоб пити каву, біжу на ранкову пробіжку. Літо щойно почалося, навколо зелена травичка, квіточки, пташки співають, річка блищить. Я біжу по набережній у спортивному костюмі яблучного кольору, із волоссям, забраним у високий хвіст – він дуже весело метушиться з боку в бік.

Біжу на пляж, роблю там зарядку. Вода іскриться на сонці, надсилаючи навкруги сонячних зайчиків, у повітрі ще витає прохолода та свіжість. І душа моя сповнюється радістю. Вперше з того дня, як ми розсталися з Леоном.

- Леоне, невже я змогла пережити це? Невже я справді зможу жити далі? – з подивом питаю. І відчуваю тепло сонячних променів на своєму обличчі.