27

Я ніби у воду дивилася. До кінця тижня мені вдається знайти ідеальну кімнату. Принаймні, судячи з опису та фотографії. Тут ціна теж значиться у триста п'ятдесят доларів. Але саме розташування квартири біля Оболонської набережної неподалік від квартири міланкиної тітки (а ще від будинку батьків Леона, де ми і жили з ним) змушує моє серце радісно тремтіти.

- Це вона, точно! – радію я, збираючись на зустріч із господарями.

І ось я йду улюбленими вуличками, де стільки разів ми гуляли з моїм коханим, виходжу на набережну, прогулююся вздовж Дніпра.  І ось він, будинок, вказаний в оголошенні. Він стоїть до набережної торцем. Річки з його вікон не побачиш, але ж вона поряд, а ще гарні квіткові клумби навкруги. І до зупинки маршруток недалеко.

- Аби тільки пощастило! – шепочу я.

Заходжу до цілком пристойного парадного, а це часто рідкість у старих будинках, піднімаюся на третій поверх, дзвоню у двері. Мені відкриває висока струнка білява молода жінка. Вона пильно оглядає мене суворими блакитними очима, потім проводить усередину.

- Прошу, Валеріє, оглядайся. Кажи одразу, що подобається, що не влаштовує, – дуже офіційним та суворим тоном пропонує вона. - Тільки роззуйся, у нас тут чисто.

Я виконую її прохання, потім йду по передпокою, розглядаючи стіни. Вони оббиті деревом з різьбленням, що створює затишну лазневу атмосферу. Підлога повністю застелена темно-зеленим ковроліном, ступати по ньому приємно.

Ніна – саме так звати жінку – проводить мене до великої кімнати.

- Сідай. Сідай, сідай зручніше. Ти маєш зрозуміти, подобається тут тобі чи ні.

Я сідаю в крісло.

Важко зрозуміти, чи подобається мені тут. Якщо порівнювати з квартирою міланкіної тітки, то тут все виглядає досить застарілим. Особливо колоритні поліровані шафи та старомодний сервант. Але якщо порівнювати з варіантами, які розглядала минулого тижня, то тут прям шик.

- Так, у принципі, подобається, - кажу я. - Я житиму в цій кімнаті? Начебто на фото була інша.

- Ні, ця кімната – спільна. Тут лише Катя спить на дивані. Катя – це моя сусідка, зараз ти з нею познайомишся, - так само неспішно і холодно продовжує Ніна, відверто мене роздивляючись. – А тепер розкажи про себе.

Мені якось вже не дуже подобається її наказовий тон.

  - Я працюю менеджером з реклами, п'ять років тому приїхала до Києва, мешкала з хлопцем, ось розійшлися, шукаю житло, – промовляю я. – Маю вищу освіту, адекватна, з почуттям гумору все ок, - додаю, сподіваючись, що атмосфера потеплішає. Але ні.

- А де саме ти вчилася? - запитує Ніна, наче на роботу мене бере.

Коротше, ця співбесіда триває десь хвили сорок. Ця застигла жіночка розпитує мене про все, про що тільки можна, включаючи назву моїх духів (якого біса?). Потім починається друга серія х- вона так само докладно розповідає про себе.

Вона, виявляється, займається балетом, щоб надовго зберегти фігуру, причому почала зовсім недавно, і їй важко, але вона дуже захопилася - так, що навіть на особисте життя немає часу. Тільки робота та балет.

Я сиджу і киваю, намагаючись відігнати від себе враження, що при згадці про балет очі співрозмовниці заблищали фанатичним нездоровим блиском. І тут пригадався мені фільмець «Чорний лебідь» з Наталі Портман, особливо кінцівка. До речі, за весь час нашого спілкування Ніна-балерина жодного разу не посміхнулася.

Коли я вже, вичавлена мов лимон, сподіваюсь, що допит позаду, з'являється сусідка Ніни по кімнаті - Катя. Типаж – Ксена-принцесса-воїн з однойменного серіалу. Здоровенна висока жінка з войовничім та трохи дикуватим поглядом. З-під чорного чубчика чіпким поглядом на мене дивляться її прозорі очі.

- Ти палиш? - ледве представившись, питає вона мене.

- Ні.

- А що щодо чоловіків?

- Я щойно розійшлася з нареченим, - кажу я.

- Давайте перейдемо на кухню, там буде зручніше, - каже Ніна таким тоном, ніби на кухні у них прихована камера, як в серіалі «Ти». Так, здається, забагато серіалів я дивлюсь…

Поки ми йдемо на кухню, обидві мої потенційні сусідки відстають на крок. Зрозуміло, щоб обмінятися промовистими поглядами з приводу моєї кандидатури.

Кухня враження про квартиру трохи псує. Маленька, з непрезентабельними меблями, що покосилися, і якимось неприємним запахом, що в'ївся назавжди.

Ми сідаємо за стіл.

- Ми чоловіків сюди не наводимо, у нас така угода, - одразу заявляє Ніна, ледве присівши.

Я важко придушую подих роздратування. Тут наче не кімнату здають, а приймають у монастир суворого режиму. Реально втомили.

- Добре. От і відмінно. Мені приводити нема кого. А якщо що, сама до чоловіка ходитиму, – кажу я. - Може, покажете мені тепер мою кімнату?

- А звідки ти приїхала до Києва? – немовби не чуючи моїх слів, уточнює Катя.

- Із Сум.

Вони багатозначно переглядаються. Потім знову насипають питань. І ось, вічність потому, Ніна каже:

- Що ж, ходімо.

Вона постаттю балерини поважно йде по коридору, демонструючи досконалу балетну поставу, за нею йду я, а за мною, немов конвоїр, слідує Катя.

«Чи не прикінчать вони мене тут?» - думаю я, інстинктивно кидаючи погляд на вхідні двері. Але, нарешті, мене заводять у кімнату, яку я бачила на фотографії в оголошенні про оренду.

Ох, оазис у темряві ночі! - проноситься у мене в голові.

Наповнена світлом простора кімната тут же нагадує мені квартиру міланкіної тітки. Досить велике вікно, світлі кремові шпалери, шафа - хоч і допотопна, але зі світлого дерева, велике ліжко та ще й непоганий світлий килим є. І більше нічого. Ніякого мотлоху. Те що треба!

Куплю маленький скляний столик для ноутбука та вазу для фруктів – і заживу! – натхненно думаю я. Головне, що тут ясно, і, як кажуть, багато повітря.

За цю кімнату я готова все пробачити цим дивним жінкам і з цього моменту поводжуся мило, миліше нікуди.

- Супер, просто супер, мені дуже подобається, - вигукую я. – Саме те, що треба. Гарна кімната, нічого зайвого.