25

Зчепивши зуби, знову сідаю, відкриваю сайти вакансій та шлю, шлю своє резюме з вражаючими, на мій погляд, супровідними листами. А пізніше знову переглядаю сайти нерухомості. Боже-боже, що тільки не здають! Такі сараї та комори, що просто жерсть. Хоча, що я хотіла зі своїм мінімальним бюджетом?

- О, ось тут я б жила, - скиглю я, відкривши фотку дизайнерської кватрири. Двокімнатна, п'ятнадцятий поверх, величезна лоджія зі скла, вид на сріблясту річку та зелений парк. У ванній мозаїка, у спальні широченне двоспальне ліжко... Коштує лише дві тисячі доларів на місяць. Подумаєш. Потрібно просто піти до шефа та попросити вдесятерити мою зарплату.

Я наливаю собі склянку молока і починаю шукати щось на свій гаманець. Може все ж таки вдасться зняти не кімнату, а квартиру? Але після марних пошуків я просто в депресії: навіть найубитіші обшарпані однокімнатні квартири на околиці столиці обійдуться в дев'яносто відсотків моєї нинішньої зарплати. Ось і вся розмова.

Хочеться забити на все це та піти спати. Й хай все котиться геть.

- Угу. От тільки не можу я собі цього дозволити. Бо, в біса, мені ж скоро не буде де жити!

Навіть не можу передати це почуття, коли в тебе немає дому. Ось просто немає, куди піти. Немає друзів, які б приютили, немає накопичень, щоб зняти номер в готелі. Звісно, будь це якійсь серіал, а не справжнє життя, то головна героїня якось би викрутилася. Чи то натиснула на жалість перед тіткою подруги і лишилась би ще на місяць-два, поки все не налагодиться, або, якщо серіал був би комедійний, влаштувала б собі таємну ночівлю на робочому місці – адже ключі у мене від офісу є.

Але я не в серіалі, а ще у мене загострене почуття гордості. І я хоч найгіршу кімнату зніму, але не стану напружувати малознайому людину якимись додатковими проханнями, а тим паче стирчати по ночах у нашому страхітливому офісі.

- Ех, тримайся, Леро, бо інакшого виходу немає. Продовжуємо пошуки.

Як то кажуть, краще думати про те, що хочеш, а не про те, чого не хочеш. Мабуть, я забагато передивилася фотографій страшних кімнат, бо наступна, яку мені погоджуються показати, ну просто наче з фільму жахів. В об’яві фотографії не було, але ціну вказали дуже привабливу як для жінки, яка на мілині, ще й район був непоганий – Русанівська набережна. То ж я, дурепка, попхалася, навіть нічого не розпитавши.

І ось я перетинаю поріг і відразу розумію, що можна вже уходити. І чим скоріш, ти краще. Стіни передпокою замазані якимось розчином, що вже потріскався. Схоже, колись тут планувався ремонт, але до поклейки шпалер так і не дійшло. На підлозі лежить лінолеум, що ще триста років тому віджив своє і весь у плямах старої фарби. Брокерка, яка мене супроводжує, та ще актриса. Ця сувора жіночка із напруженим поглядом проходить у приміщення, яке здається в оренду, і промовляє майже натхненно:

 – А ось і ваша кімната! Тільки-но подивіться, який вид з вікна!

Я із зітханням відводжу погляд від таємничої зачиненої двері в кінці запиленого передпокою, та йду слідом за брокеркою і опиняюся в маленькій прохідній кімнатці. Тут стоїть допотопне залізне ліжко, старий брудно-жовтий стіл і перекошений стілець. У стіні – вузеньке вікно, з якого й дійсно чудовий вид на шосе та пляж біля річки. Але цей прекрасний вид лише підкреслює жалюгідність цієї комори розміром 5 на 3 метри.

Слів у мене немає, і я просто зітхаю, дивлячись у вікно. Раптом чую, як до кімнати заходить хтось третій. Це господиня човгає капцями по підлозі. На вигляд їй років 150, і, судячи з її погляду, вона взагалі не розуміє, що тут відбувається. Може, вона вже й не пам'ятає, що здає кімнату… Таке буває зі старими людьми, на жаль.

Брокерка неприродньо посміхається та починає пояснювати господарці, хто ми такі і навіщо ми тут. Бабуся невпевнено посміхається у відповідь. Вона мовчки супроводжує нас у кухню та у ванну. Все жахливе й в аварійному стані.

Мені доводиться ввічливо чекати, поки брокерка механічним голосом розписує мені всі принади цього житла, а бабуся дивиться то на неї, то на мене, і, здається, знову хоче запитати, а хто ми такі. Після десь півгодини цього пекла я, киваючи, дякую обом, кажу, що все супер і я подумаю, і біжу з цього десятого поверху пішки, не чекаючи на ліфт.

А потім йду вулицею, де стільки гарно вдягнених людей, дорогих машин. Так, знову та сама історія. Світ прекрасний. Для тих, у кого є житло. І гроші. І кохані. Або хоча б щось одне.

Хочеться завити на місяць, мов одинокій вовчиці. Замість цього купую заборонену гидоту – шаурму біля метро – і пнуся додому продовжувати онлайн-пошуки.