24

- Невже люди тут мешкають? - думаю я, коли нарешті добираюся до першої з двох квартир увечері наступного дня. На порожній вулиці десь на околиці промзони стоїть самотня п'ятиповерхівка брудно-жовтого кольору. Дістатися сюди можна тільки на старому трамваї, який близько сорока хвилин тягнеться вздовж похмурого сірого паркану. Гаррі Поттер зі своєю коморою у тітки ще нормально жив, тим паче безкоштовно, - думаю я і, зітхаючи, виповзаю з трамваю.

Як на зло, ллє дощ, і затягнуте хмарами небо наче натякає – чого ти сюди припхалася?

 Стоячи біля пішохідного переходу та чекаючи на зелене світло, роздумую, а чи варто мені взагалі йти в цей будинок. Я все одно не зможу тут жити. Не зможу долати день у день цей жахливий шлях на трамваї до метро. Але все ж таки цікавість бере гору, і я біжу під парасолькою до похмурого під'їзду.

Квартира, де здається кімната, знаходиться на п'ятому поверсі. Ліфту немає. Підібгавши губи, тягнуся на п'ятий поверх по запилених вузьких сходах і дзвоню в оббиті пошарпаним дермантином двері.

Мені відкриває худенька дівчина років 22-23. Її руде волосся зібране в маленький пучок, великі сірі очі на блідому обличчі здаються якимись вицвілими.

- Вітаю. Я щодо кімнати, - кажу я, намагаючись не виявити явного розчарування.

- Ага, заходь, - просто каже вона і відступає вглиб квартири. Я йду слідом.

У «хрущовці» до цього дня я була лише раз і вже забула, наскільки це неправдоподібно непристосоване для життя приміщення. Вузький коридор та мікроскопічний передпокій і так можуть викликати напад клаустрофобії, але вони ще й заставлені якимись коробками. Біля стіни стоїть старе дзеркало. Його дерев'яна рама пофарбована у чорний колір.

- Я Юля. Ось тут житимемо ми з тобою, - Юля киває у бік зали. Пройшовши коридором, заглядаю туди. Переді мною витягнута вузька кімната, запорошена мотлохом. Похмурі старі меблі, витертий, посірілий від часу килим на підлозі, низька стеля і маленьке запилене вікно.

- Спатимемо удвох на дивані, – продовжує Юля та киває на кривенький диван, який, напевно, відсвяткував своє тридцятиріччя ще до мого народження.

- А це кімната хлопців. Їх двоє тут живе.

Хлопців?

Я проходжу повз зал і заглядаю в кімнатку, за розмірами більше схожу на комору (о, привіт, Поттере!). Тут помістився лише один маленький диван, на якому розкидана купа одягу.

- Ванна ось там, - продовжує байдуже говорити Юля. Я вже відчуваю, що проводить вона цю екскурсію далеко не вперше.

- Тобто ми житимемо тут вчотирьох? - уточнюю я, намагаючись приховати шок.

- Так.

Я кидаю лише один погляд у прочинені двері до ванної. Цього достатньо, щоб відразу бігти до виходу. Іржа, облущена штукатурка і бруд. Повний набір.

- Дякую, - кажу вже на виході. - Я подумаю. Якщо що, передзвоню.

Вибігаю з під'їзду і жадібно вдихаю свіже повітря. У страху озираюсь, ніби за мною може хтось гнатися. Швидко йду до зупинки трамвая і молюся, щоб він швидше приїхав. Таке відчуття, що мене щойно мало не поховали живцем.

Мені щиро шкода цю дівчинку Юлю. Мабуть, від життя в таких умовах вона й виглядає так болісно. Ще кілька років у цій квартирі, і від неї залишиться одна лише тінь.

Коли я повертаюся у простору світлу квартиру міланчиної тітки, у мене таке почуття, ніби я прокинулася від кошмару і знову навчилася дихати.

Ставлю в мікрохвильовку грітися шматок купленої дорогою піци і кидаюся до ноутбука, щоб переглянути пошту - а раптом хтось відгукнувся на моє резюме. Та з нових листів лише спам.

- Та ну це просто неможливо! – вигукую в розпачі. За два дні я надіслала резюме, мабуть, на сотню вакансій. - Не може бути, щоб взагалі ніхто мною не зацікавився!

Накатує паніка. Але після піци та чашки кави трохи легшає. Хочеться зателефонувати подружкам та пожалітися, та мені соромно. Стільки всім розказувала про новий старт, нове життя, виконання всіх бажань. Угу. Не все так легко, як здається. Говорити набагато простіше, ніж зробити.

- Ну ні, так легко я не здамся, - шиплю я, дивлячись у вікно на яскраве столичне шосе з купою дорогих автівок та чудово вдягнених людей. – Я теж скоро проїдуся по цій дорозі у своєму розкішному авто, зрозуміло? Ось побачите!