22

- Ну а тепер влаштуємо сеанс візуалізації. Робити це краще на ніч чи зранку, та в обідню перерву теж згодиться, - кажу собі. Закриваю очі. Облущений старий дитячий майданчик зникає, і я бачу гарний сучасний офіс, де я займаюсь творчою роботою. Наприклад, організовую свята. І отримую купу грошей. Адже великі event-агентства заробляють на цьому дуже добре. Втім, я краще сама виступала б на сцені, а не продавала послуги артистів клієнтам. Тож картинка змінюється – ось я стою на сцені, співаю…

Цікаво, як живеться середньостатистичним співачкам та танцюристам? Тим, що не стали справжніми зірками. Он де в тик-тоці їх повно, мільйони просто. То що, чи вистачає їм заробітків на життя? Чи концертні вбрання та музичні інструменти – це все, що є у них за душею? Бо творі люди навряд чи можуть підробляти криптою або таргетом – не той там склад розуму.

Ех… Сцена. Аплодисменти. А потім – дорога в незнану далечинь, де чекає нова публіка, нові місця, і завжди нові пригоди. Мрія. Просто мрія.

Наскільки ж сміливі та цілеспрямовані ці люди, що попри жорстокі закони шоу-бізнесу все ж таки наважилися кинути долі виклик та пішли за своєю мрією... Не кожному вистачить волі та сил відстояти своє бажання жити та заробляти мистецтвом. Напевно, багатьом з них батьки з дитинства говорили: «Що це за дурниці? Які ще танці, які ще пісні? Йди вчитися нормальної професії, заробляй гроші! На що ти будеш жити, як у тебе не вийде нічого? Там конкуренція знаєш, яка?» А вони не слухалися та йшли до своєї мети. Можливо, страждали заради неї, зазнавали втрат, зневірювались. Можливо, хтось і погано закінчив - той, у кого все ж таки нічого не вийшло…

А я так і не наважилася. Тільки мріяла про сцену, та все життя працювала у якихось офісах.

Кажуть, можливо все, якщо захотіти. Але ця фраза трішечки неповна. А повна має звучати так: Можливо все, якщо захотіти та пахати заради цього 24/7 з ентузіазмом дитини та пофігізмом коали.

І ось тут питаннячко. А чи справді я готова до жертв в ім'я музики? Чи погоджуся витрачати всі насилу зароблені гроші на дорогі уроки з вокалу, аранжування та запис у студії, а весь вільний час, якого через 8-годинний робочий день, й так практично немає, на навчання нотній грамоті, відпрацювання вокалу та репетиції? Готова?

У 16 років була готова, та нічого не робила. У 20 могла робити, та не хотіла, бо добре гулялося. А у 30 років жінці вже набридає відмовляти собі у всьому заради хмарних надій. Їй вже хочеться взувати вранці дорогі туфлі, виходити в них із власної просторої квартири з дизайнерським ремонтом, сідати в своє розкішне авто та їхати до центру столиці по своїх цікавих та прибуткових справах. І, звичайно, мати лише успіх та гарантований дохід, який дозволить жити так, як хочеться, а не так, як можеться.

Ось чого я хочу. Ось яким я бачу своє життя.

Я розплющую очі. І блискуче авто з дорогими вбраннями зникають. Я знову на облізлій лавці у дворику на околиці столиці.

- Ну нічого, - кажу вголос бадьоренько. – Багато хто і в 30 років починав з нуля. Ось, наприклад, які у мене є активи?

На жаль, тут теж не густо. Провінційна вища освіта, досвід роботи у кількох столичних конторах, про які ніхто ніколи не чув, на посадах «роблю своє і ще все за всіх потроху» за мінімальну зарплату, бо ж хто у столиці запропонує нормальні гроші скромній дівчині з маленького міста?

- А, ну ще у мене нормальне  почуття гумору. Це ж рахується, так? – питаю я у старої зламаної ляльки, що валяється під ногами. Пусті блакитні очі дивляться на мене без всілякого виразу. – Щось, бачу, ти в мені сумніваєшся, - зітхаю я та підводжуся. Повільну йду назад в офіс, роздивляючись цегляні стіни старих п'ятиповерхівок навколо. Іржаві балкони завалені мотлохом, вікна подекуди заклеєні фольгою.

Настрій псується ще більше, коли після світлої вулиці заходжу до затхлого сірого офісу. Іду до свого столу, тьмяно освітленого неоновою лампою. А самій хочеться схопити речі та просто втекти звідси. Назавжди.

Мій погляд мимоволі ковзає по облізлих стінах із потрісканою штукатуркою. Все з атмосферою нашого офісу просто кричить про необхідність капітального ремонту. З гидливістю дивлюся на стару шафу з купою запорошених папок, на свій дешевий стіл з ДСП і на стародавній монітор, що благає про відхід на спокій.

Не витримавши, встаю зі свого скрипучого стільця з поламаною спинкою і біжу в кімнатку, яка виконує в нашому офісі функцію магазину. За прилавком, як завжди, сидить Наталка – симпатична блондинка. Їй тридцять три. Виглядає вона завжди доглянуто та дуже жіночно, що для такої діри, як наш офіс, навіть здається не надто доречним. Але Наталка працює тут тимчасово, доки на своїй основній роботі офіційно перебуває у декреті.

- Наталі, ну що, може по каві? – питаю я, погано приховуючи тугу.

- Давай, - посміхається вона, відволікаючись від монітора.

Я вмикаю пожовклий від часу пластмасовий електрочайник. Чи варто говорити, що кавоварки в офісі немає.

- Натік, слухай, ось ти мені скажи! - починаю я, простягаючи їй чашку з кавою. – Що ми з тобою робимо у такій дірі?

Наталка, пригладжуючи свою коротку стрижку, посміюється.

- Ой, Леро, ну а що, треба ж копійку заробити, – зітхає вона.

- Саме так! Копійку! – вигукую я, спершись на скляний прилавок, у якому нагромаджуються мигалки та жезли для даїшників. – Хтось за місяць на нову машину заробляє, сидячи у шикарному офісі у центрі. А ми! – я обводжу рукою простір довкола себе. - Тут же капремонт потрібен! І взагалі, що це за офіс-магазин у під'їзді житлового будинку?

Наталя сміється, дивлячись на мене весело та умиротворено. За великим рахунком, їй немає до долі нашої контори ніякого діла. Вона тут ненадовго, просто вирішила підробити, доки не вийде з декрету. Живе неподалік, дитина – у садочку через дорогу. Іде на лікарняний без будь-яких довідок – влаштована вона тут не офіційно. На причіпки Павла Андрійовича Наталя уваги не звертає. Вона взагалі не конфліктна людина.