21

Понеділок. Ранок.

Ранок понеділка.

Лежати б собі, і щоб ніхто не чіпав. А я то думала, що лікер - це невинна річ.

Добираюся на роботу на автопілоті. Вранішнє світло ріже очі. Мене трохи каламутить. І, як на зло, саме сьогодні у директора народилася ідея з'явитися в офіс з першими півнями, щоб вичитувати кожного, хто запізниться. Зрозуміло, що я постійно вхожу до цих не дуже вшанованих лав.

- Валєєєрія, ну ра-а-а-ночку! - проголошує шеф, виходячи зі свого кабінету, наче той Еркюль Пуаро, готовий інтелигентно розповісти всім, хто тут насправді вбивця. Приречено зачинивши за собою вхідні двері, дивлюсь на годинник. О пів на десяту.

- Доброго ранку, Павле Андрійовичу, – бадьоро та одночасно винувато кажу я. Немає навіть сенсу виправдовуватися. Запізнююсь я постійно, і всі пояснення вже заїжджені по десятому колу.

- А рятує тебе тільки те, що ти, як я чув, у нас іменинниця! – хитро посміхається директор.

- Так, - зітхаю я. - Тридцять років мені вгатило, уявляєте?

- Прекрасний вік! – просвітлює мене шеф.

- Ви – перший, хто такої думки, - кажу я, і бочком пнуся до свого заваленого паперами столу, вішаю сумку на стілець з поламаною спинкою.

- Думав я сьогодні влаштувати вам усім прочухана, але оскільки в тебе свято, перенесемо на завтра, - каже Павло Андрійович із задоволенням, так і стовбичачи біля дверей. Мабуть, ще не всі прийшли.

- У сенсі прочухана? З приводу? – я автоматичними рухами вмикаю комп'ютер та принтер.

- А ти не здогадуєшся? – відразу заводиться шеф. - Продажі впали за останній місяць вдвічі, ні, втричі! Відділ продажів байдики б'є з ранку до вечора. Повернення товарів йдуть одне за одним. Ми так скоро вилетимо в трубу! Всі! – театрально проголошує директор свою, без сумнівів, заздалегідь підготовлену промову. Упевнена, він усі вихідні планував гарненький розбір польотів. Мені взагалі здається, що більшість стають керівниками тільки задля того, щоб «дрючити» підлеглих. – Ну, обговоримо це завтра. А сьогодні – вітаю!

І, дуже задоволений собою, директор йде до кабінету бухгалтерки, щоб, за старою традицією, на честь початку нового тижня влаштувати їй доброго прочухана.

- Злий старий вампір, - шиплю я про себе. Це обіцянкою розбірок він вирішив підбадьорити всіх з ранку в понеділок? Терміново, терміново треба звідси тікати! Якомога швидше. І як я тут стільки стирчала? Як я раніше все це терпіла?

Я всілася та, забувшися, відкинулася на спинку стільця. Звісно, вона одразу відпала.

- Подарували б мені на честь дня народження нормальний стілець! – кажу собі під ніс. Угу. У нас і туалетний папір в офісному туалеті не завжди буває. Який там стілець.

Досить! – кричить все в мені.

Так, здається, посиденьки в дорогучому ресторані дарма не минули – я подумки підняла себе на вищий щабель, і тепер звідти дивлюсь на оце ось все і просто в шоці. Як я, така красуня і розумничка, тут, у цьому убогому місці, простирчала понад рік? От же ж дурепа.

Ну все-е-е-е!

Замість того, щоб працювати, я бігом оновлюю своє резюме, що вже давно припало пилом, і цілий день, поглядаючи на двері кабінету директора, перебираю вакансії на сайтах з пошуку роботи.

В обід у мене вже спину ломить від напруги, а в очі ніби піску насипали. Тікаю надвір – сонце хоч побачити, бо я ж сиджу в прихожій, де ніяких вікон немає! Мов той щур. Жахіття просто. Понад рік! Ну як так? Ось що з нами робить страх лишитись без заробітку – ми міняємо наш дорогоцінний час та таланти на працю, та забуваємо, що неможна розмінюватись на будь що і що треба, нехай довше, але шукати лише гідне тебе місце праці – комфортне, красиве і з чудовим відношенням.

Зітхаючи, йду в сусідній занедбаний двір на старий дитячий майданчик. Фарба з гойдалок давно облущилася, та вони всі й зламані.

Сідаю на нагріту сонцем лаву і підставляю обличчя променям. Хоч якийсь порятунок від вогкості та холоду нашого жалюгідного офісу. Навіть влітку в ньому, як у якомусь погребі.

Чесно, відчуваю безпорадність. За пів дня я переглянула, здається, тисячу вакансій та сайтів організацій, у яких була б не проти попрацювати. Особливо в'їлися пам'ять фотографії із сайтів престижних міжнародних компаній. На них, немов одягнені стилістами, співробітники сидять у шикарних офісах на білих диванах, поруч із якими на скляних столиках стоять чашки з капучіно та кошики з випічкою. Є фотки з корпоративних заходів у заміських клубах та навіть на закордонних курортах. Мені такий розкіш і не снився. А чим, питається, я гірша? Хіба у мене менше здібностей і знань, ніж у цих людей з фоток?

Ні, не менше. Просто від розпачу після довгих і безрезультатних пошуків роботи під час довбаної економічної кризи я була рада влаштуватися хоч кудись. Не могла ж я сидіти на шиї у батьків Леона. Так, немає сенсу ні про що шкодувати. Але шкода, що весь час після влаштування на роботу я навіть не подумала паралельно підшукувати краще місце. Чому? Чи то комплекс меншовартості, чи зона комфорту… Ну гаразд, досить. Тепер буду розумнішою. Не поспішатиму погоджуватися на посаду, поки не впевнюся в наявності дійсно класних перспектив. І щоб офіс був як для людей, а не як для щурів.