20

Раз на те пішло, можна поговорити з собою відверто.

Хто я? Лише проста жінка. Ніколи не хапала зірок з неба, не очолювала жодного руху, не була лідером або взагалі скільки-небудь помітною особистістю. Кажуть, кожна людина потай вважає себе особливою і найкращою. Я також завжди так про себе думала. Була впевнена, що одного разу зі мною станеться щось надзвичайне. Бац – і одного дня мені на голову впадуть багатство, успіх, слава. Мене всі любитимуть. Я буду на самій вершині.

Тепер мені тридцять, і я знаю, що нічого такого зі мною саме по собі не трапиться. Тому що ні з ким не трапляється. Якщо прочитати біографію будь-якої знаменитості, одразу стає видно, з скількох перемог над собою і поразок, депресій та воскресінь з попелу, старань, розчарувань та вольових зусиль складається будь-який, навіть невеликий та нетривалий успіх. Саме по собі нічого не відбувається. Тепер я готова прийняти цю правду життя. Раніше відмахувалася – мовляв, це все вигадані сльозливі історії для підвищення рейтингу знаменитостей, а насправді декому просто щастить, і все у нього виходить просто так.

Якою ж дурною та недалекоглядною я була. Якою поверховою!

Але тепер я знаю, що будь-який шлях є складним і потребує величезних зусиль. І я готова працювати над собою і йти до успіху, скільки б часу та сил не довелося на це витратити.

- Мала, яка різниця, скільки тобі років! - кажу я, заплющивши очі. – Головне – ти вже зрозуміла свої помилки. Це дуже важливо. Дехто все життя проживає, так нічого і не усвідомивши. А ти й досі красуня і розумниця. Ти – у розквіті сил. Перед тобою відкритий весь світ. І неважливо, що багато втрачено. Помилки врахували та зробили висновки. Тепер починаємо діяти.

Я скуйовджую волосся, неймовірно підбадьорившись. Встаю, наливаю собі ще чайку. З чашкою чогось гарячого та ароматного якось приємніше сидіти та вершити свою долю.

«Стати співачкою» - виводжу я у блокноті. Дивлюсь на цей напис. І не вірю. Ну не вірю. Так, все життя хотіла. Десь дуже глибоко в душі.

- О, точно! – біжу та дістаю подарунок дівчат – сертифікат на запис пісні.

«Записати пісню та відправити на радіо» - дописую на тій же сторінці.

- От тільки… Потрібні ж уроки вокалу, бо як же я запишу ту пісню без підготовки?

«Уроки вокалу – знайти викладача».

- Угу… Все у мене у якомусь зворотному напрямку, - кажу задумливо. І переписую.

«Уроки вокалу – запис пісні – відправити на радіо – стати відомою співачкою».

- Ось тепер все логічно, - кажу собі. – От тільки проблемка… На уроки вокалу треба купа грошей. Ну вони чомусь дуже дорогі. Взагалі, ось так подивитись, то дешевше нічого не робити, ніж йти до своїх цілей.

Закочую очі.

- Мотиватор – рівень «бог».

Ох, голова вже кипить.

Тобто, до уроків вокалу треба знайти джерело фінансування. А це може бути лише нова більш високо оплачувана робота.

- Ха-ха, коло замкнулося, - вигукую та сміюся. Гірко.

Це лише в кіно співати вчаться за одне заняття, а продюсера знаходять на першому ж виступі. А в реальному житті, принаймні, в Україні, у музикантів-початківців має бути ще десь по дві роботи, щоб одну зарплатню витрачати на навчання музиці, а другу – на інвестиції у своє велике музичне майбутнє. Ну і ще трішки там лишиться на попоїсти.

- Коротше, зрозуміло. Музика поки відпадає. Треба знайти роботу, щоб платили нормальні гроші. Отже, що там у мене з досвідом роботи?

На даний момент я працюю менеджером з реклами, хоча здебільшого виконую функції секретаря та продавця. Так вже працюють столичні шарашкіни контори, які називають себе фірмами і компаніями - ніякого штатного розкладу. Влаштовуєшся на роботу рекламістом, а, в результаті, робиш роботу будь-кого, крім тієї, на яку тебе взяли. Вже вкотре зі мною таке! На першу роботу, ще в Сумах, пам'ятаю, мене теж взяли рекламою займатися, а по суті я стояла біля ксероксу і робила копії. Потім, уже у столиці, я влаштувалася у концертне агентство, чекаючи на зустріч зі знаменитостями. У підсумку сиділа на телефоні та оформляла якісь договори, ще й втюхувала людям безглузду участь у церемонії нагородження торгових марок, яку нібито колись покажуть по телевізору. Далі навіть була бренд-менеджером глянцевого журналу. Тільки ось про цей журнал ніхто й не чув, а я не брендом займалася, а ходила по ресторанах, прохаючи, щоб нас безкоштовно пустили влаштувати дегустацію сигар, ще й при цьому хоч трошки нагодували гостей - і все за малесеньку рекламну фотографію з адресою ресторану у цьому самому нікому не відомому журналі. Загалом, де б я не працювала на так званій навколотворчій роботі, всюди бачила суцільне обдурювання.

У моїй нинішній компанії все принаймні чесно. Напевно, тому я й працюю тут уже цілий рік, що для мене є безпрецедентно довго. Ми продаємо непогану продукцію для автомобілістів та співробітників ДАІ. Так, гламуру ніякого. Так далеко від творчого середовища, як на цій роботі, я ще ніколи не була. Але так вийшло, що в країні рік тому трапилася чергова економічна криза. Мене якраз звільнили з нікому не потрібного глянцю, і я майже місяць не могла знайти роботу, скільки не намагалася. На мої резюме просто ніхто не відповідав. Коли ж у цій непоказній конторі мене прийняли з розкритими обіймами, я була щаслива. Дивилася на всі крізь рожеві окуляри. Їхати на роботу понад годину? Яка різниця! Є ж плеєр та онлайн-книжки. Офіс знаходиться в старій трухлій п'ятиповерхівці й гостро потребує ремонту? Та подумаєш, і не таке бачили. На голову ж не сиплеться нічого, та й то добре. Крім роботи з реклами, доведеться відповідати на дзвінки? Та мені не важко, відповідатиму. І так далі, і в тому ж дусі.

Минуло півроку, і моєму робітничому запалу, як і моєму ангельському терпінню, прийшов кінець. Мало того, що працювати мені доводиться за трьох, то ще й директор, якому вже за шістдесят, крім манії величі починає страждати на склероз. Наприклад, може затримати видачу зарплати на тиждень, а на справедливий гнів працівників відповісти щирим обуренням – мовляв, як, ви вже отримали зарплату, що ви вигадуєте? Останнім часом взагалі почалися дивні перевірки. Так, якось директор під виглядом клієнта скинув на робочу пошту замовлення. Я одразу зателефонувала за вказаним номером, щоб уточнити деталі. І що я чую! Застигнутий таким швидким дзвінком зненацька, шеф щосили намагається змінити свій голос і навіть додати якийсь акцент, щоб я його не впізнала. Опішивши, обговорюю з ним кількість та терміни постачання товару і не розумію, викривати його чи вдати, що купилася на цю дешеву виставу. У результаті я все ж таки промовчала. Але ця смішна перевірка нарешті змусила мене замислитись – а що я, власне, тут роблю? Я ж непогано знаю англійську, у мене досвід у рекламі та маркетингу. І взагалі, я начитана, творча особистість із вищою освітою та амбіціями. Та я вже маю бути начальницею в якійсь міжнародній компанії. А де я? І що на мене тут чекає через рік, через два?