19

До від’їзду дівчат ми ще встигаємо сходити на шопінг. Ну, як, на шопінг… Це, скоріш, роздивлятинг. Гроші ми вже всі витратили на той безглуздо дорогий ресторан, а потім ще на смаколики для піжамної вечірки. Тож залишилось хіба що на нові гламурні шкарпетки, але, щоб їх купити, ми обходимо купу торгівельних центрів, де міряємо купу речей, більшість з яких не зможемо собі дозволити у найближчі кілька років.

А ввечері, коли сонечко вже сідає, я проводжаю подружок на Київському вокзалі. Біля входу в метро чоловік у старенькому піджаку грає на гармошці. Всюди, як завжди, багато людей. У Макдональдсі все зайнято і черга біля віконця з продажем «із собою».

- Бувайте, красуні! – махаю я їм вже за чверть години, а вони мені – з віконця вагону. А потім їду сама додому у метро, і мені дуже сумно, що я знову лишилась зовсім сама. Так дивно. Я так не люблю самотність, а вона чомусь постійно до мене липне.

Вдома дістаю з холодильника залишки їжі, розігріваю та знов сідаю зі своїм блокнотиком.

- Отже. День перший. Ніфіга не зроблено у напрямку мрій, - промовляю і починаю з апетитом жувати шматочок відбивної.

Потім сама себе заспокоюю.

- Ні, ну стривай. Тридцятиріччя – це ж великий стрес! Ти мала це пережити. Ну і з подругами наспілкуватися, поки вони тут були, бо тепер вже нескоро побачимось. Тим паче, вчора ти вже почала щось робити, щоб знайти житло…

Ех, не те це все, не те. Хочеться ж, щоб, як у кіно – така, типу, раз – зібралася з думками, два – написала список бажань, три – узяла все і виконала, чотири – весь світ біля твоїх ніг, а ти – королева, і до тебе – черга наречених…

Як казала мама – дурень думкою багатіє.

Так, зрозуміло, що у реальному житті все не так, як у кіно. Не так швидко, не так легко і не так яскраво. Але якщо бодай щось робити, все одно щось, та й вийде.

- Добре, - кажу собі, доїдаючи помідорчика, - давай візьмемося одразу ще й за нову роботу. Підготуємо, так би мовити, базу.

Отже, що наразі я маю?

Нова робота потрібна мені і в моральному, і у фінансовому плані. Але ким же мені влаштовуватись працювати?

Роблю собі чай та сідаю на підвіконня. Розмірковую, поглядаючи у вікно на рідкісних перехожих.

Все життя я хотіла бути співачкою. Але довгий час не розуміла, що для цього треба ще щось робити. У дитинстві мені здавалося, що потрібно просто вирости, і все вийде само собою. І лише в досить немаленькому віці зрозуміла, що для сцени, як мінімум, потрібні музична освіта та поставлений голос. Пам'ятаю, дуже здивувалася, коли дізналася, що співу навчаються. Я думала, що людині або дано співати від природи, або ні. А виявилося, що навіть істинно талановиті співачки навчаються співати по п'ять-шість років у консерваторіях, а потім ще й періодично беруть приватні уроки вокалу.

Не пам'ятаю, коли в мене сталося перше прозріння. Але пам'ятаю, як. То був шок. Я все пропустила! - раптом усвідомила я. – Час, шанси. Поки талановиті дітки сиділи над клавішами і нотами дні на проліт, я безтурботно стрибала «в резиночки» на вулиці, гуляла з подружками. Поки артисти-початківці їздили на конкурси та фестивалі, я відпочивала на дачі або на морі. Так, я мала безтурботне щасливе дитинство. Але воно скінчилося. Час минув. А мрія залишилася покинутою.

Мабуть, я могла б усе виправити у старшій школі, коли вже усвідомила мрію. Але сталося перше кохання. І я вперше з'явилася своя компанія друзів. Вечори та вихідні були заповнені прогулянками, посиденьками у дворах чи у когось вдома, веселими витівками та першими поцілунками. А потім якось душе швидко настало доросле життя. Пора, яку з дитинства ми собі уявляємо у вигляді безмежної свободи вибору та дій, а в результаті отримуємо цілковиту протилежність – замкнене коло робота-зарплата-витрати. І біганина по цьому колу з'їдає весь час. Вдається лише викроїти недовгі години для кохання, якщо пощастить відшукати його у вирі справ та проблем, купи обмежень, зобов'язань та в умовах постійної нестачі часу та сил.

На музику точно часу вже так і не з’явилось. І чи з’явиться? Чи це чергові відмовки?

Не знаю. Дуже складно зрозуміти, чи можу я в дорослому житті дійсно взятися за виконання дитячої мрії. І взагалі, чи я дійсно хочу, щоб вона збулася? Чи мені просто подобається час від часу думати про неї, тобто, так би мовити, завжди мати десь там оту нездійсненну велику мету, яку можна підсвідомо вважати сенсом життя, щоб хоч якось його виправдовувати, коли зовсім погано на душі?

Ох, все це так складно…

Чого я справді хочу? Наче й багато чого, а наче й нічого конкретного. Але точно не хочу жити так, як жила до цього. Наче листячко на вітру – куди подує, туди й лечу. Ні. Хочу великих звершень. Хочу свят. Хочу долати себе та підкорювати вершини. Жити на повну.

Музика? Так, я її хочу. Все ж таки хочу. Мені страшно. Це дитячий страх. Я боюсь, що не потягну, не зможу, не зрозумію, не навчуся. Що час минув, і з ним пішли мої здібності, залишилася лише їх жалюгідна тінь. Боюся глузування тих, хто дізнається, що в тридцять років я зібралася займатися музикою. Боюся недбайливих викладачів, неправильних уроків. Боюся розчаруватися в тому, що завжди було для мене недосяжним та омріяним. Боюся пізнати музику і не досягти в ній успіху. Напевно, саме в цьому суть усіх моїх страждань та сумнівів. Жаль про втрачені можливості – лише прикриття цього страху та виправдання подальшої бездіяльності. Ось воно! Я зрозуміла!

Судорожно зітхаю. Я приголомшена цим відкриттям. Відкриттям про те, що нічого не роблю через страх. І водночас я рада. Бо усвідомлення проблеми – це вже половина її вирішення.

Я справді виросла, подорослішала. І тепер можу собі зізнатися навіть у таких тонких, прихованих від себе самої почуттях. Отже, тепер я зможу більше собі довіряти, бути з собою відвертою. Це обов'язково допоможе мені стати кращою. Має допомогти.