16

Здається, нове життя починається саме наодинці. Я відчуваю це, щойно, розпрощавшись з нагодованою кішкою, повертаюсь у порожню чужу квартиру.

У вікно вже світить місяць, а я й досі у пляжному сарафані. Логічно було б перевдягнутися, відпочити, поїсти чогось чи попити, пожаліти себе ще. І вже потім починати про щось важливе думати. Але так можна все життя відкладати головне.

Тому я сідаю, вмикаю настільну лампу, беру знову свій сріблястий блокнот та блакитну ручку.

- Так, подивимось, що там у нас у реальному списку.

Ось коротко про мої «хотілки».

1. Заміж

2. Нова робота

3. На море

4. Нове житло

- Чудна я, звісно, мені жити ніде, а я житло поставила на останнє місце у списку. Жіноча логіка – це щось з чимось… - бурмочу я і міняю четвертий та перший пункти місцями.

1. Нове житло.

2. Нова робота.

3. На море.

4. Заміж?

Виводжу знак питання прям із задоволенням.

- Нащо взагалі той заміж? У часи феміністок, глобальних катастроф і чайлдфрі… - зітхаю, а перед очима – білосніжна сукня, мов у принцеси, фата, і поруч міцне плече того, хто бере мене за дружину.

Закреслюю знак питання.

- От розберуся з усіма питаннями та візьмуся за пошук нареченого, - вирішую твердо. – Так, як там я казала дівкам – фокусуюсь на одній меті. Житло.

Вмикаю ноутбук, відкриваю через пошук всі найкрупніші сайти з оренди. І починаю обирати. Ну, як, обирати… Намагатися бодай щось знайти на свій бюджет, точніше, бюджетик, з якого б і кішка посміялася.

Через дві години, коли очі вже на лоб лізуть, вимикаю ноутбук. Декілька варіантів знайшла, в понеділок буду телефонувати по вказаним телефонам. Хоча, можна й завтра спробувати, в неділю. Бо, як я бачу, матиму купу вільного часу, адже подруги мої у столиці окрім мене знайшли інші розваги. От просто життя як воно є – якщо вже фігово, то по всіх фронтах.

Вже вклавшись спати, довго лежу без сну. Відчуваю себе такою маленькою і самотньою на величезному ліжку в порожній квартирі.

- Леоне, як же так вийшло? Ти ж був майже моєю сім’єю. А тепер наче вмер. Тебе просто тепер ніде немає. Як же так сталося?

Втираю сльозу рукою. Добре хоч, що всі його фотки повидаляла з телефону, а в соцмережах його немає. Є шанс забути. Років через сто.

Ось так, жаліючи себе, якось засинаю і не чую, як ці зміючки відчиняють двері та тихенько лягають спати поруч.