15

Мені відразу стає соромно.

- Так. Вибачте, дівчата, у мене напад жалю до себе. Просто Денис цей знову нагадав про… Про нього.

У розпачі махаю офіціантові. Той улесливо підбігає.

- Так-так? Чого бажаєте?

- Коктейль повторіть, будь ласка.

- Лер, не хвилюйся так, - заспокоює Аліса, щойно офіціант зникає. - Та на тебе тут кожен другий чоловік задивляється!

Я мляво посміхаюся, але все ж таки поглядаю на всі боки. Ні, дурниці. Ніхто на мене не дивиться. Знову махаю офіціантові.

- І десерт принесіть! Штрудель з яблуками та морозивом. Зараз з'їм солодкого, і одразу все налагодиться, - кажу я Алісі. - Перевірений спосіб.

Рожеві відблиски над річкою гаснуть. Опаловий захід поступається місцем сутінкам. Офіціант приносить мені десерт та трьом нам м’якенькі пледи.

- Леро, а калорії? Новий старт з новими кілограмами? – підколює Мілана, на мить відірвавшись від телефону. Вона вже сидить в улюбленій позі – на колінах, втиснувшись у подушки. Вся увага – в екрані. Так це вибішує.

Не відповідаю, а мовчки нямкаю непомірно калорійний десерт і чекаю на полегшення. Але чогось воно не настає. Ех, Леоне, де ти? З ким? Напиши ж бодай два слова!

Незабаром новий пляжний приятель Мілани все ж таки з'являється. І не сам, а зі своїм другом - світловолосим власником рожевих плавок.

«Ось воно, спасіння», – сподіваюся я. Але на мене чекає чергова шпилька долі – блондин з цікавістю дивиться на Алісу. Я залишаюся осторонь цієї туси. У двох парочок йде активне спілкування, я ж сиджу, нікому не потрібна.

- Ну що, дівчата, прогуляємось набережною? - оплачуючи наш рахунок, запитує брюнет. Мілана сяє від його щедрості.

- Непогана думка! - муркоче вона.

- Так, ходімо. – погоджується й Аліса. - Лере, ти як?

Усім зрозуміло, що я – п'ята зайва. З зусиллям приховавши образу, посилаюся на сонливість і, на загальне полегшення, йду.

Сідаю у якомусь дворику на якусь лавку. Навкруги вже темно, нікого ніде немає. Ну так, всі на набережній. До мене підбігає якась кішка. Сіренька така, гарнюня.

- Уявляєш, кажу я їй, мене коханий покинув. А тепел ще й подруги залишили. Капець, ага?

Раптом згадую, що якось ми гуляли тут з Леоном, а одна пишна дама в квітчастій сукні вела на поводку маленьку собачку. Надворі був сильний вітер. Собачка все бігла маленькими лапками, а потім зупинилася помітити територію, задерла лапку, і її всю вітром знесло, мов пушинку. Ми з коханим так сміялися.

- Неможливо, розумієш, просто неможливо забути погляд його зелених очей! Прям як в тебе, - сумно кажу кішці.

А через мить я вже плачу. Плачу мало не навзрид. Тут як на зло в парадного виходять якісь люди. То я піднімаюся і швидко тікаю, по доріжках між кущів оболонських двориків. Ховаю мокрі очі за піднятою рукою, вдаючи, що час від часу поправляю волосся.

Леоне, як мені вирвати тебе з серця? Як забути про все, що було?

Я дивлюся в темне небо, на якому видно лише дві зірки. І знову як ножем по серцю. Колись на новий рік Леон подарував мені зірку – назвав її на мою честь. У мене десь навіть зберігається сертифікат у гарній рамці. Завдяки моєму втраченому коханому в небі є зірка з моїм ім'ям. Зірка є, а коханого вже нема.

Ковтаючи сльози, доходжу додому. І тут чую:

- Няв!

Ну от. Кішка весь час, виявляється, йшла за мною.

- Що няв? Голодна? Зараз винесу молока. Угу. Так, 30 років мені вже. Саме час ставати котячницею.