14

Коли сонце вже осяює небо стиглими полосами кольору помаранчу, а кляті комари не дають спокою, ми залишаємо наш затишний куточок біля води під кленами.

- Наступна зупинка - "Меланж"! – оголошую я, озирнувшись на хлопців, які так і не проміняли своїх учорашніх школярок на нас, красивих досвідчених, розкішних, пристрасних, неймовірних…

- А що там по цінах? – перериває мої самовихваляння Мілана.

- Ну… Ціни на коктейлі там вищі, ніж у середньому по набережній, але ж там такий вид з тераси! Видно і пляж, і затоку, ну і променад. А головне, нас всі побачать! Ну і я вже замовила столик, і нікуди більше все одно вже не потрапимо – тут же все забито кругом. – тараторю я. Краще дівчатам не зізнаватись, але у «Меланжі» все капець як дорого. Та що зробиш – тридцятиріччя дається в знаки. У мене тепер нові комплекси. Тепер хочу, щоб було дорого-багато. Щоб якось компенсувати оце відчуття юності, що тане, та самотності мабуть.

Ми займаємо столик на трьох на терасі. Від набережної нас відокремлюють перила, увиті білими та рожевими квітами. Над головами беззвучно крутяться позолочені вентилятори. Декілька хвилин ми просто дивимося на помаранчово-рожеве вечірнє небо над затокою.

- Гарно. – видихаю я.

- Так, - кивають подружки.

- Мені, будь ласка, «Космополітан», - кажу я офіціанту, що підбіг з виглядом «замовляйте, тільки швидко».

- І ще два, - додає Міланка, порадившись з Алісою.

Я вже від безвиході на офіціанта витріщаюся. Це хлопець із блакитними очима та стильною зачіскою. Поки він забирає у нас коктейльні карти, дивлюся на його руки. І швидко втрачаю інтерес – руки в нього маленькі, якісь жіночні. А у мене, у відповідь на мовчання Леона, з кожним днем зростає нав'язлива ідея про сильні чоловічі руки, які міцно притискають мене до себе.

- Що там твій новий знайомий? - запитую я Міланку, намагаючись втекти від своїх фантазій.

Подруга сидить з мобільним в руках і переписується з отим пляжним красенем.

- Він із компанією теж тут, на набережній. Прикиньте, він у тому ресторані, де ми з вами сиділи вчора. Де порожньо було! Ех, не у той день ми туди пішли.

- Так а пише що? – питає Аліса, відкинувшись на м’яку подушечку нашого дивану.

- Ну, таке. Фліртує, - відповідає Мілана. Вигляд у неї при цьому дуже загадковий.

- То що, ви зустрічаєтеся сьогодні? – не відстає Аліса.

- Не знаю. Сказав, якщо зможе вирватися від своїх "сосок".

- Так прямо й сказав? - кривлюсь я.

- Аха, - Міланка задоволено посміхається, відкидає своє волосся назад і поводить плечем, рухаючись, наче кішка. Отримавши чергове повідомлення, відразу починає писати відповідь.

- Ну зачитай, що пише? – втрачаю я терпіння.

- Зараз шле оди моїм стегнам.

Ми з Алісою закочуємо очі.

- А скільки йому років? - уточнює Аліса, ковзаючи поглядом по відвідувачах кафе. Знову, як на зло, цікавих чоловіків без пари на горизонті не видно.

Нам приносять коктейлі. До речі, «Космополітан» ми обрали невипадково. Це улюблений коктейль героїнь нашого улюбленого серіалу «Секс у великому місті». Я розглядаю каламутну рожеву рідину, в якій плаває подрібнений лід.

- Цікаво, чи має цей коктейль хоч щось спільне з тим, що подають на Манхеттені, - вимовляю я прискіпливо.

- Про вік не знаю, - відповідає нарешті Міланка, відірвавшись від телефону, - але, судячи зі спілкування, мене зможуть звинуватити в розбещенні малолітніх, – хихикає вона.

- Ясно, – усміхаюся я. - Ну, нічого, Мілаша, у молодих енергії та сил побільше. Хоч не засне за десять хвилин.

Ми втрьох сміємося.

- Ну що, дівчатка, вип'ємо? – пропонує Аліса. - Давайте за виконання бажань. І ще раз, Лерчик, з ювілеєм!

- Так, і вас туди ж, – усміхаюся я. Ми цокаємося і робимо по ковтку.

Раптом поряд лунає вибух сміху – за три столики від нас сидить галаслива компанія. Я кидаю погляд у їхній бік і в мене відразу виникає бажання кудись зникнути.

- От же ж трясця! – шиплю я, намагаючись сховатися за Алісу.

- Що трапилося?

- Там Денис, друг Леона, – шепочу я. – Не хочу, щоб він мене бачив. Бо ще розкаже йому, що я тут сиджу в компанії одних лише подруг. Якби з нами чоловік хоч би один був! Міланко, ти не можеш цього свого залицяльника сюди викликати? – у розпачі прохаю я.

- Зараз спробую, - вона знову щось пише в телефоні.

- Ех, пізно, - скиглю я.

Денис із найширшою в світі усмішкою вже прямує прямо до мене. Мабуть, своїм сіпанням я й привернула його увагу.

- Леро, привіт. Як справи? - питає він так привітно, наче весь тиждень чекав на зустріч зі мною. Це високий спортивний молодий чоловік із квадратним підборіддям. Він, як завжди, у бадьорому настрої. Йому за посадою належить. Денис - керівник відділу продажів у великій фірмі, і, мабуть, тому так радіє життю – бо постійно є, кого дрючити.

- Все чудово. Просто супер. Ось, бачиш, дівчата до мене приїхали, - усміхаюся я найрадіснішою посмішкою, яку тільки здатна зобразити.

- У тебе ж наче недавно день народження був? Вибач, забув привітати. Тож вітаю! – декламує Денис з рівним беземоційним позитивом.

- О, дякую, - усміхаюся я ще ширше, якщо це взагалі можливо. – Ми ось якраз і святкуємо – вже другий день поспіль.

- Клас! О, а що це таке? - запитує він, дивлячись на мій розкритий блокнот зі списком бажань, що лежить переді мною на столі.

- А… - я соромлюся. – Так, замовляю подарунки наступного року.

- Це твій wish-лист? – кричить Денис майже на всю округу. І де він тільки взявся!

- Так, кажуть, помагає, – червонію я. – А твої справи як? Що новенького?

- Да все добре. Розвиваю свій бізнес. До речі, якою косметикою користуєшся? Ми скоро представлятимемо міжнародні косметичні бренди. Ти ж маєш мій номер телефону?

- Так.

- Скинь тоді мені у месенджер свій e-mail, я надішлю тобі каталоги. Якість – міжнародна. У наших б'юті-магазинах такої продукції не знайдеш! - белькоче він напрацьованою скоромовкою.