12

На найпопулярнішій набережній Києва, як завжди у вихідні, яблуку нема де впасти. Уздовж відкритих терас ресторанів, що потопають у квітах, прогулюється моднява столична публіка. Тут легко можна вхопити комплекс неповноцінності, бо стільки фешн-ікон на квадратний метр, що не втовпишся. І де вони лишень беруть гроші на те розкішне брендове вбрання. І мова йде не лише про жінок! Що не гляну – йде якийсь молодик або стиглий чоловік в рожевій футболці, що обтягує чи то стероїдні плечі, чи то пивний живіт, а волосся усе в гелі а-ля Роналдо, або борода на все обличчя, додати до цього оксамитові лофери чи біленькі тканні мокасини, що живуть один день...

- Дівки, ну ви тільки погляньте, - хитаю я головою, побачивши досить вгодованого чоловіка середніх років у майці кольору стиглої малини. - Ну ось про що він думає, дивлячись перед виходом з дому на себе в дзеркало? Невже про те, що всіх вразить наповал своїм неперевершеним стилем?

- Ну чого, - знизує плечима Аліса, - у чоловіків рожеве вже кілька років в тренді. Мені подобається.

- Угу, супер, - кажу є, - а потім ти скиглиш – а де справжні чоловіки поділися? А я тобі кажу – он де, їх пожерли рожеві маєчки.

Мілана зареготала, та й ми з Алісою також.

А ось ми втрьох, як на мене, претендуємо на знімок для якогось сайту вуличної моди. Аліса і Мілана одягли короткі білі сарафани, що відкривають їхні стрункі ніжки. У блондинки сарафан розкльошений, у мідноволосої – в обтяжку. Обидві у стильних сонцезахисних окулярах та у босоніжках на шпильці. Аліса взула бірюзові, а у Міланки – кольору фуксії. Я ж у яскраво-жовтому, у рюшах, пляжному сарафані. З аксесуарів на мені білий капелюх з величезними полями, на ногах - бузкові пухнасті мюлі на середньому підборі. М-м-м, просто самий сік, а не дівчатка. Мені навіть дивно, що навколо нас усі не падають, вражені такою неземною красою.

Ну, на нас, звісно, кидають зацікавлені погляди різнокаліберні чоловіки, деякі й шию у слід скручують, але, як завжди, цим все й обмежується.

- А оце тут наймодніший суші-бар, - кажу я, вказуючи на повну білих квітів відкриту веранду. За дерев'яними столиками на затишних плетених диванах із подушечками сидять вершки тутешньої публіки. Здебільшого всі по парах. Імпозантні чоловіки в білих тенісках, що підкреслюють їхні напрацьовані у спортзалах до пляжного сезону м'язи. З ними – інтер'єрні дівчата з ногами від вух та нудьгуючими обличчями з очима в обрамленні нарощених вій та накачаними риб'ячими губами. – Середній чек – п’ять тисяч на двох, - зітхаю я та відвертаюсь. Минулого літа ми сиділи на цих диванчиках разом із Леоном. Не пам'ятаю, про що ми говорили, та нам було весело. Особливо коли нам довго не приносили рахунок, і ми будували плани залишити гнівну записку і втекти. Але в результаті Леон все ж таки пішов розшукувати недбайливу офіціантку.

Мій Леон.

Цікаво, що він зараз робить?

- Дівчата, ну чому, коли залишаєшся одна, здається, що у всіх інших у світі є пара? - запитую я, притримуючи капелюх від легкого вітерця, поки ми проходимо повз суші-бар. – Тільки подивіться довкола! Всі – то за ручку, то під ручку, то обіймаючись. Просто зла не вистачає.

- Ууу, дівчинко. Ласкаво просимо у наш клуб, - стібеться Мілана.

Я дивлюсь крізь свої дзеркальні окуляри на чергову гарну засмаглу пару. Висока блондинка і м'язистий чоловік, схожий на Капітана Америку.

- Ви тільки погляньте! От де вона його зустріла? Як вхопила? Капець. Я просто повинна когось знайти, і якнайшвидше! – заявляю я. – Я звикла, що поряд є чоловік. Я не можу, коли мене довго ніхто не обіймає. Чесно, дівчата, я не уявляю, як ви так довго обходитеся без другої половинки.

Зрештою, наші не зворушені піском п'ятки ступають на породисту зелену траву найкращого Оболонського пляжу. Тут територія платна, але ми спокійно викладаємо по 250 гривень за вхід. Краще заплатити, ніж морщитися, побачивши недопалки і пробки від пивних пляшок на безкоштовних громадських пляжах, які типу наче й прибирають, але щось не допомагає, та й неосяжних бабусь з галасливою малечею там повно.

Тепла трава приємно гріє ноги – босоніжки ми зняли та йдемо босоніж. Навколо рясніють яскраві пляжні парасольки. Зайняті практично всі місця, але доглядач пляжу проводить нас туди, де в тіні кількох кленів стоять порожні шезлонги.

Поки дівчата ставлять сумки та роздягаються, розглядаю публіку. Пляж забитий під зав'язку. Молоді дуже багато. П'ятеро чоловіків із фігурами "мінімум-півроку-в-спортзалі" ефектно грають у волейбол, демонструючи м'язи. Дівчата і жінки - суцільно всі з хорошими фігурами - раз у раз млосно перевертаються, підставляючи різні частини тіла сонцю. Іноді якась із них витончено піднімається, поправляє шлейки купальника і йде до води, купаючись в чоловічих поглядах. Але особливий шик – це як вона потім виходить з річки. Наче сама Венера виступає з морських надр. Іде чітко по прямій лінії, дивлячись прямо перед собою, ніби не помічаючи нікого навколо, з блискучим від крапель тілом, з вологим волоссям. Живіт втягнутий, груди максимально виставлені вперед, спина пряма. І хода, як у топ-моделі. Ми це називаємо "епічний вихід".

- Добре, що в затінку, - каже Мілана, влаштувавшись на білому пластиковому шезлонгу у своєму купальнику кольору стиглої полуниці. - На сонці я швидко згоряю.

- Так, тут класно, - киваю. – Я, може, й не згорю, але щось останніми роками мені від лежання на сонці якось погано стає. Ах, так, мені ж вже тридцять!

Дівчата пирскають зі сміху.

За чверть години Мілана піднімається і поправляє бретелі на плечах.

- Ну, все, мій епічний вихід.

Вона струшує волоссям, що іскриться мідним золотом, і не поспішаючи, гарно похитуючи стегнами, йде до води. Двоє чоловіків на сусідніх шезлонгах приспускають свої темні окуляри, дивлячись на неї. Заплющивши очі, закриваюся від цієї «ринкової площі» журналом.

- А чому ти не йдеш купатися? - питає Аліса, відкривши одне око.