10

- Яким є моє життя? - запитую я себе.

Поспіх, розмови, біганина у справах, робота. Ми з Леоном ледве бачили один одного через все це. Але куди пішов час, незрозуміло. Життя так летить… А я ще нічого важливого не зробила. Але й кохання втратила. І тепер… Так і хочеться в одну мить за все одразу ж взятися – за всі незакінчені справи, за нові починання, за виконання численних бажань. Але ж не знаю, з чого почати, що з усього цього нескінченного списку для мене важливіше, як розставити пріоритети, який шлях для себе обрати.

Все так складно…

Здається, в дитинстві я була набагато розумнішою і кращою, ніж зараз. Вміла радіти, вміла зосереджуватися, а головне – вірила, що зможу все-все, коли виросту великою.

А тепер мені соромно перед тією маленькою дівчинкою з великими очима, що ось виросла з неї доросла жінка і не виправдала її надій і очікувань. Провела свої довгі роки швидкоплинного життя безглуздо, в постійних метаннях від однієї справи до іншої, весь час залишаючи мрії на потім, а врешті-решт сплеснула сумно руками і сказала тій малечі зі своєї пам'яті - пробач, моя гарнюня, якось швидко пролетіло життя . Може наступного разу, якщо мені знову дадуть шанс, я й виконаю те, чого ти хотіла. А ця дівчинка довірливо закиває мені у відповідь і радісно помчить по своїх важливих цікавих справах. Їй же смішно таке слухати, вона знає, що можливо все, і в неї ще все життя попереду...

Я витираю сльози, які вже течуть струмками, і допиваю холодне молоко.

- Ох, як я люблю себе жаліти, - бурмочу тихенько, шморгаючи носом.

Через хвилину, як це зазвичай буває, після пролитих сліз стає легше.

- Нічого, мала. Ми ще поборемося, - кажу я собі. – Тридцять років – це лише середина шляху. І все ще можливо. Абсолютно все. І за ум взятися, і мрію виконати. І коханого знайти.

Чи повернути?

Я мотаю головою. Леон так і не подзвонив. Вперше за п'ять років не привітав мене з днем народження.

Ні, я не можу думати ще й про це. Пора спати.

А завтра буде новий день. Завтра точно буде краще.