9

З подружками ми наговорилися досхочу, добре провели час. Потім дівчата лягли спати, а я тихенько прокралася на кухню. Ні, не доїдати тишкома тістечка. Просто мені не до сну. Бо життя моє обламалося. Я тут типу святкую, гутарю з дівчатами, сміюся. А за цим всім насувається порожнеча.

Боляче лишатися одною. Я ж так давно не була сама! Леон був постійно поруч. Обіймав. Цілував. Ходив зі мною всюди. Слухав мене. Чи бодай робив вигляд.

А тепер наче моя половинка вмерла. Я лишилась самотньою пір’їнкою, що літає тепер без притулку. І наче й можливостей у цьому повно – бери і хапайся за щось нове та цікаве, тепер вже жодних якорів. Але ж серце – то теж якір.

Сідаю біля нічного вікна, дивлюсь у чорне небо.

Серце то раптом заходиться від передчуття нового вільного цікавого життя, то заливається розчаруванням через мою не першу молодість, втрачені шанси, нереалізовані за довге тридцятирічне життя можливості.

Добре і легко говорити, що все найкраще ще попереду і життя тільки починається, коли хоробришся перед подругами. Але коли залишаєшся наодинці зі своїми думками, ще й посеред ночі… Здається, що в усьому світі немає жодної близької душі, що ти – лише піщинка у величезному всесвіті. І тоді навіть смішно мріяти про велике майбутнє.

Прикривши за собою двері на кухню, я нагріваю в мікрохвильовці молоко і сідаю з чашкою на диван. Дивлюся на самотню білу орхідею в горщику, киваю їй. Сьогодні вночі ми з нею – подруги по самотності.

Хоча ні, я не самотня. З першим же ковтком теплого молока приходять заспокійливі думки про маму, про мій рідний дім у Сумах. Але одразу серце починає щеміти – перед очима миготять картинки з дитинства.

Ось я, маленька, сонячного ранку вибігаю на подвір'я. Все довкола наповнене такою магією, так гарно зароджується новий день. У легкому ранковому серпанку все виглядає свіжим, повним сил. Кожна травинка, кожен листочок пружний, сповнений життя. І крапельки роси блищать, немов розсипані скарби. А головне – у моєму маленькому серці стільки очікування, стільки натхнення та радості. Пам'ятаю відчуття того дитячого щастя просто бачити все навколо, вдихати на повні груди повітря нового дня і пізнавати світ. Щастя просто жити.

Цю легкість не повернути. У дитинстві кордонів немає, і з віком вони невблаганно обступають з усіх боків. Замість того, щоб посилюватись, віра в себе та свої сили поступово зникає. Мрії, які здавались здійсненними, все більше вбачаються недосяжними і далекими і лише тьмяно мерехтять десь у підсвідомості. Все життя поступово обмежується біганиною між будинком і роботою, магазинами та поліклініками. Клопіт, суєта, побут. І все це тисне, заковує у невблаганні ланцюги. Пригинає до землі.

Страшно про це думати. Потрібно витягувати себе за комір з трясовини цих деструктивних думок. Потрібно вийти на новий рівень і зажити зовсім по-іншому. Інакше я буду, як більшість – з віком все більше розчаровуватись, злитися, старіти і, зрештою, безвилазно засяду у своїй квартирі, бажаючи якнайшвидше померти.

Я підходжу до вікна, захопивши чашку з молоком. Проспект порожній. Вікна в будинках навпроти темні. Таке почуття, що всі у світі сплять, окрім мене. А може там взагалі нікого немає? А може, все моє життя – це взагалі сон?

Цієї миті все, чого б я хотіла, - це взяти і прокинутися одинадцятирічним дівчиськом у своєму ліжку в рідному будинку в милих Сумах. І щоб усе життя ще було попереду, і вірилося, що все можливо. Я б поснідала з батьками чаєм зі свіжою булочкою і побігла надвір гуляти. А ще потім вмовила б маму купити мені піаніно.

Хочеться розплакатися. Але я ж доросла, і знаю, що це безглуздо – стояти і плакати на кухні, поки всі сплять. Сльозами горю не допоможеш.

Так. Ми дорослішаємо, розумнішаємо. Здавалося б, повинні ставати щасливішими з кожним днем. А відбувається чомусь навпаки. Ми обростаємо все новішими бар'єрами, обмеженнями, страхами.

Страхи. З роками я все більше чогось боюсь. Боюся залишитися назавжди самотньою. Боюся, що мама занедужає. Боюся, що нічого в житті не зроблю видатного. Боюся перестати бачити красу у простих речах. Як часто я дивлюся тепер на небо і милуюсь ним? І скільки разів на рік я дозволила собі просто зупинитися біля клумби з квітами, нахилитися, понюхати їх, роздивлятися пелюстки?

Я не пам'ятаю, на що пішли останні десять років. Я нічого не розумію.

Хитаю головою. Молоко в чашці вже охолонуло, а я стою і все вдивляюсь у порожнє небо за вікном.