6

По залі, наче спеціально,  розливається мелодійна музика.

- Ось тільки подумайте самі! - продовжую я, - До тридцяти ми постійно чимось зайняті. Навчання у школі, потім в університеті. Перша робота, перше кохання. І перше, і друге вимагають величезної кількості переживань, емоцій. Ми отримуємо життєвий досвід. Мало кому щастить одразу розпочати кар'єру саме у тій сфері, до якої душа лежить. У мене, наприклад, так не вийшло. Ким я тільки не працювала, ви ж знаєте. І лише зараз, у тридцять років, зрозуміла, чого я, власне, хочу. Але я цього не зрозуміла б без усього прожитого за минулі роки. Те саме стосується й особистого життя. З першого разу майже нікому не щастить. Ми зустрічаємося з різними людьми, робимо висновки і до тридцяти років точно знаємо, якого супутника для себе шукаємо. Про що це все говорить?

- Про що? – нерішуче запитує Аліса.

- Та про те, що у тридцять у нас настає справжнє повноліття. Золотий час. Коли ми вже точно знаємо, чого хочемо від життя і людей, і сповнені сил, щоб досягти всього, чого забажаємо. І ми вже не повинні ні перед ким звітувати. Лише перед собою.

На обличчях подруг розквітають посмішки.

- А в цьому щось є, – киває Мілана.

- Продовжуй, - вимагає Аліса.

- Загалом, дівчатка, я вважаю, що тридцятиліття – чудова нагода для нового старту. Ми багато чого пережили, зробили висновки, визначилися з бажаннями. Час розпочинати нове життя. Усвідомлене, активне, цікаве. У нас все попереду і все лише починається. Головне – поставити собі нові цілі та нову планку.

Я з беруся за десерт, поки подруги перетравлюють інформацію. Здається, вони надихнулися.

Мілана, занурившись у думки, колупає виделкою свій торт, потім піднімає очі.

- Тобто ти маєш на увазі, що навіть у такому віці можна круто змінити життя? - запитує вона з надією.

- Так! – без тіні сумніву говорю я. – Ось, наприклад, чого ти хочеш, але вважаєш, що не можеш собі дозволити?

Покручуючи пасмо мідного волосся, подруга вимовляє:

- Дівчат, ви ж добре знаєте, чого я хочу. Усі це вже давно знають.

Я киваю.

- Так, знаю. Ти, Мілашо, хочеш переїхати до столиці. Але вже шість років поспіль знаходиш купи причин, чому не можеш цього зробити. То роботу шкода втрачати, то кредит висить, то якісь слабенькі стосунки тримають.

Мілана мовчить, але, здається, готова заперечити. Я продовжую, з натиском:

- Тобі тридцять років! Твої виправдання вже нікому не потрібні. Ти просто вирішуєш, робити чи ні. - Я нахиляюся вперед. – Якщо ти цього справді хочеш – ризикни! Візьми і переїдь до столиці. Знайди роботу, винайми квартиру. Наприклад, зі мною навпіл. І подивися, що буде. Це так просто! Коли ж це ще робити, якщо не тепер?

Мілана відводить погляд. Я примирливо піднімаю руки.

- Я лише хочу сказати, що ми, тридцятирічні, можемо творити зі своїм життям усе, що захочемо. Розважатися на повну. Виконувати свої мрії. Свої мрії! А не мрії батьків, або щось, нав'язане стереотипами. Починати з нуля і рухатись туди, куди нам треба. І в нас для цього ще достатньо часу. Ось у чому суть. Ось у чому добрі новини тридцятиліття, - вигукую я з натхненням.

Бачу, що Мілана знову посміхається, а Аліса хитає головою.

- Леро, тобі треба організувати рух та йти в політику, – каже моя білява подружка, яка у цій сукні нагадує мені маленьку фею Тінкербел із мультика про Пітера Пена.

- Ой ні, політика – то не моє. І мені б для початку непогано б самій втілити все, що я тут так чудово розписала. Бо базікати всі вміють. А ось взяти і зробити це все…

Кидаю погляд у вікно. Надворі вже стемніло, поки ми тут бенкетували. На набережній людно, світять ліхтарі. У їхньому блідо-рожевому світлі виблискує викладена плиткою дорога. Наче дорога у нове життя.

- Ну що, надихнулися на великі справи після мого полум'яного спічу? - запитую з посмішкою.

Подруги щось, бачу, зажурилися. Навіть про десерти свої забули.

- Ну, типу. Надихнулися... – не дуже впевнено озивається Мілана.

- Так, Лер. Просто настільки це важко… Думати щось змінювати, щось починати… А всі довкола вже заміж виходили, – сумно зауважує Аліса.

- О-о-о, ну ось, знову - заміж. Ти мене хоч слухала, Аліс? - Я поправляю свої золоті локони. - Справа ж не в одруженні. Ну, не тільки в ньому, принаймні. Ось у тебе є мрія?

- Є.

- Яка?

- Вийти заміж!

Ми втрьох пирскаємо зі сміху.