5

- А взагалі-то, дівчата, про сцену мені, мабуть, мріяти вже пізно. Все-таки мені вже тридцять років, - починаю скиглити я, допиваючи шампанське. Кажуть же, що алкоголь на голодний шлунок – то або веселуха, або депресуха.

- Давайте не будемо про сумне! – одразу перериває Аліса. – Сьогодні все для тебе, і треба вірити у те, що все вийде.

Я знову схлипую, але сльози вдається стримати.

- Я щаслива! Що я ще можу сказати? Дякую, дівчата! Ви найкращі! І такі гарні!

Я тягнуся до подруг через столик і обіймаю їх. На нас тут же кидають зарозумілі погляди дами в капелюшках з вуалетками за сусіднім столиком, схожі на двох ворон. Відчуваю ще чийсь пильний погляд. Піднімаю очі.

Та невже. Нарешті знову до нас, відвідувачок майже порожнього ресторану, таки дійшов офіціант. Не пройшло й години.

Коли замовлення зроблені, питаю:

- А вам не здається, що час нарешті випити за іменинницю?

Нарешті ми піднімаємо келихи з вином.

- Лера, – починає Мілана урочисто. - Не бажатиму тобі вийти заміж, це все одно рано чи пізно станеться. Краще побажаю досягти своєї мрії, найзаповітнішої!

- Дякую! - кажу я, а сама думаю про її слова про заміжжя. Рано чи пізно це станеться. А раптом ні?

- Лерчик, а я від себе побажаю фінансових успіхів та міцного здоров'я. Саме це – головне у житті. – додає Аліса.

- Фінанси? Чи здоров'я? - уточнюю я з посмішкою.

- І те, й інше, - зі сміхом відповідає Аліса.

- Стривайте, дівчатка, а як же кохання? Одна справа – заміжжя, з цим у сучасному світі трабли. Але хоча б кохання мені побажайте!

- Кохання до когось чи від когось? – уточнює Мілана.

На мить я замислююсь.

- Нехай усі кохають мене, а там розберемося.

Мілана заново піднімає вгору келих і урочисто вимовляє:

- Нехай усі тебе кохають! А ти кохай лише того, хто цього вартий.

- Чудовий тост! – усміхаюся я. Наші келихи дзвінко цокаються.

- Леро, а яку ти принадність знайшла в тридцятилітті? Ти обіцяла розповісти! – нагадує Аліса, вже смакуючи м'яте морозиво, прикрашене квітами фіалок.

- Ах, так, є в мене деякі міркування. Зараз розкажу! – я чепурюся, поправляю сукню, готуючись виступити з промовою. - Отже, всім нам уже по тридцять років. Що у цьому хорошого? - Я загадково дивлюся на подруг та витримую паузу.

- Нічого, - простягає Аліса.

- Ну а якщо пошукати плюси? Так, ми всі до тридцяти років хотіли вже мати сім'ю, дітей, квартиру-машину-дачу та гарну роботу. Але не склалося.

Подруги кивають та тяжко-важко зітхають.

Я продовжую:

- У нас немає ні квартир, ні машин, ні пристойних чоловіків. Немає навіть наречених. Всі навколо твердять, що час народжувати, інакше буде пізно. Таке почуття, ніби тридцятиліття – це вирок чи кінець світу.

- І не кажи! – похмуро погоджується Мілана.

- Так ось, - урочисто заявляю я. – Якщо глянути на тридцятиліття трохи під іншим кутом, воно може здатися не таким жахливим.

- Ну, не тягни вже! – не витримує Аліса, смикаючи квітку на плечі.

- Добре, - кажу я і піднімаю келих. – Дівчата, вітаю вас із новим повноліттям!