4

І ось я у залі. Тут усюди фонтани, каміння та орхідеї – чорні та блідо-рожеві. У кришталевих нішах серед каменів та квітів стоять прозорі столики. На кожному у спеціальному заглибленні, немов у невагомості, красується біла орхідея.

- Дівчата-а-а! – кричу та біжу й обіймаюся з подругами. – Слухайте, у нас же просто найкращий столик! Це просто топ! Яке ж вікно величезне! Всю набережну видно! Нас із вулиці точно побачать, і заздрити буду-у-уть…

Мої улюблені сумські подружки Аліса та Мілана знов сідають, такі собі у витончених позах, та щось намагаються сказати мені поглядами. То на мене дивляться, то навкруги.

- Що? – я вже й себе оглядаю, може, дірка на сукні, на мене ж так чоловіки витріщалися, що може й дірку поглядами вже проробили...

- Леро, сідай! – шепоче Аліса.

Я перелякано сідаю. Починаю озиратися.

- А що таке? Нас тут всіх взяли у заручники? Що за тиша?

Дівки сміються.

- Лера, та які заручники. Ти що, не бачиш, які тут всі на понтах? Всі говорять лише пошепки, такі поважні та гордовиті. А ти забігла і волаєш на всю Іванівську.

- От бляха… Ну добре, зара зроблю все як треба.

Я розправляю плечі, роблю собі королівську поставу, повільно та поважно обходжу стіл, нахиляюся і чинно по черзі цілую подруг в обидві щоки, не торкаючись губами.

- Вітаю, шановні, - бурмочу, ледь стримуючи регіт, та так само поважно йду на своє місце.

Тут вже дівчата посміюються, трохи розслабляються та хоч говорити починають.

- Лерочко, вітаю з днем народження, красуня наша! - проголошує Аліса, мініатюрна «Барбі» з ідеальною фігуркою і довгим світлим волоссям. У неї великі очі чайного кольору, що дивляться з-під густих вій, витончений ніс горбинкою і тоненькі охайні губи. Одягається вона завжди у стилі Коко Шанель – надто елегантно для своєї лялькової зовнішності. На мої поради на кшталт надягти рожеві лосини, салатовий топ і ботильйони з шипами Аліса лише морщиться. Її улюбленці - вільні сукні, що приховують фігуру, приталені піджаки та класичні туфлі на шпильці. І жодної біжутерії – лише ювелірка. Зараз на ній сережки Pandora. Одягнена вона в кремову елегантну сукню з шифоновою квіткою-брошкою на лівому плечі. Ну просто директорка департаменту продажів, хоча насправді працює операторкою у газовій компанії.

Аліса дуже подобається чоловікам, характер у неї м'який, а розум – практичний. Я впевнена, що колись вона стане люблячою дружиною олігарха, ідеальною мамою та вмілою господаркою величезного будинку. От тільки коли настане оте «колись», якщо їй вже, як і мені, 30 років…

- З днем народження, Лерчік! - додає Мілана, моя найкраща подруга ще з часів школи. Гордість Мілани – її розкішна грива мідного волосся, яке в'ється від природи. Обличчя її незвичайне, трикутної форми. Тонкий ніс надає йому витонченості. Виглядає вона наче бізнес-леді, у якої Ferrari стоїть за рогом, а насправді машини не має та працює фінансисткою у банку. В школі Мілана була більш ніженкою, а тепер нормально так кігтики випускає, за що її і люблять чоловіки. Буває, ми підколюємо одна одну, та до бійки поки що не доходило.

Сьогодні Мілана неповторна. Вона навчилася укладати своє волосся локонами, і тепер у неї зачіска, як у принцеси. На ній смарагдова сукня в обтяжку, замовлена з Англії у період весняних знижок.

- Дякую, мої лапусі! - відповідаю я на «бурхливий» потік привітань і сідаю на м'який зручний стілець з перламутровою оксамитовою оббивкою. Найкращий стілець, на якому я колись сиділа.

Роздивляюсь стіл. Він гарно сервірований. Величезні прозорі келихи для води та вина, сяючі срібні столові прилади, білі фарфорові тарілки та накрохмалені білі серветки з вишивкою. Розкіш у чистому вигляді. Я глибоко вдихаю, наче намагаючись наповнити легені всією цією дорогою красою.

- Ну що, ladies, ми таки це зробили! – вигукую я. – Прийшли в шикарний ресторан у шикарному вбранні, як і планували ще рік тому.

- Хоч одна радість від цієї дати, - каже Аліса, якій тридцять стукнуло ще минулого місяця. – Хоча тут такенні ціни, і ми ще стільки витратили на проїзд… Але не будемо про сумне.

- Ну, не все так погано, - кажу я. - По-перше, на тридцять ніхто з нас не виглядає. І це при тому, що ми особливо нічого для цього не робимо, по спа-салонах та фітнес-клубах не ходимо.

- Угу, бо дорого це. - вставляє Аліса. – Я б залюбки ходила, якби хтось мені абонемент подарував. - Вона обводить поглядом зал. – Думала, тут, у такому крутому ресторані, будуть якісь перспективні чоловіки. Але, погляньте, майже порожньо!

Ми з Міланою теж важко зітхаємо.

- Оце вирядились, прийшли раз в житті в круте місце для багатіїв, і що?

- А всі інші у цей день вирішили не прийти.

- І де взагалі офіціант?

Я закочую очі.

- Так, гаразд. Давайте спробувати насолоджуватись тим, що є, бо ж у мене хепі бьоздей взагалі-то. До речі, я начиталася розумних книжок і знайшла типу в тридцятиріччі навіть дещо непогане.

- А оце щось новеньке! - натхненно та, нарешті, голосно вигукує Мілана. І потім ми втрьох, як по команді, перелякано дивимося на всі боки.

- Клята тиша, - шиплю. – Чого вони, в біса, мовчать всі? Вони ж в ресторані!

Тут підбігає офіціант – доглянутий хлопчина у рожевій сорочці та синіх брючках в облипочку. Щось бурмоче про комплімент від ресторану, ставить нам на стіл три келихи з рожевим шампанським і втікає.

- Ти диви…

- Чайових, мабуть, хоче, - промовляє Мілана з підозрою.

- Так, Лере, ми тут підготувалися. – Аліса посміхається. Переглянувшись, вони з Міланою хором, вже не звертаючи уваги на кількох майже непорушних відвідувачок ресторану, декламують:

- Що побажать тобі – та хто зна, ти тільки починаєш шлях. Від серця ми тобі бажаєм з хорошим хлопцем мати… трах. – І заливаються сміхом. Я теж сміюся, але мені й смішно, й гірко. Бо хорошого хлопця в мене тепер нема.

- А ось це – наш скромний подарунок, – Аліса тонкою рукою з гарним манікюром простягає мені невеликий золотистий пакетик. На вагу - легесенький. Уся заінтригована, виймаю клаптик паперу. У вічі впадає напис – «Подарунковий сертифікат». Під ним хитромудрим шрифтом надруковано моє ім'я та текст. Я читаю його, піднімаю очі на подруг, потім знову перечитую і нарешті схоплююся в пориві почуттів.