2

Про нього. Я повинна все ж таки розповісти про нього.

Його звуть Леон. ЛЕ-ОН. Як два удари серця.

Адже це було не просто так. Знайомство в чаті... Начебто, такий кидок на удачу. А згодом зустріч на зимовому Київському вокзалі. Прогулянка у Маріїнському парку. Святкування нового року на дачі у його друзів. Перший поцілунок у щічку.

І почались ці сонні поїздки у плацкарті із Сум до Києва, з Києва до Сум. Довгі нічні розмови по мобільному. Очікування зустрічі. Ніжні, сповнені любові вихідні. І знову розставання.

Перше освідчення в коханні...

І ось ми разом, під одним дахом. Дні, тижні, місяці. Роки. Сварки та примирення.

Все як у всіх, мабуть.

І поступове згасання палкості. Поява роздратування. Гра в мовчанку.

А потім трохи образ, одна за одною. І два необережні слова. Моїх.

- Я йду від тебе!

І його.

- Ну, вперед!

Сказано це було у серцях, я знаю. Але ж ми прожили разом п'ять років. П'ять років! І ось так взяти та розійтися…

Так, пішла саме я. Але він навіть не спробував мене повернути. І навіть жодного разу з того часу не зателефонував. Наче тільки того й чекав, коли я нарешті звільню свою половинку шафи.

Минуло вже два тижні, як ми розлучилися. А я й досі іноді сиджу і плачу, дивлячись на телефон, що байдуже мовчить.

Все. Про сумне достатньо. Ненавиджу сумувати за ним. Це боляче.

А поки я тут скиглю у душі, то продовжую йти Оболонською набережною, прямуючи до ресторану, де, власне, і відбудеться святкування мого круглісінького ювілею. Розважаюся тим, що приймаю байдужий вигляд побачивши кожного більш-менш симпатичного чоловіка. Це ж наше жіноче улюблене – виряджатися півдня, а потім йти, задравши носа, та типу ні на кого не зважати, а насправді відслідковувати кожен погляд у свій бік, щоб потім розказати про це подружкам.