Тільки не нова справа...

Тимко втомлено взяв пиріжок зі свого рюкзака, в якому традиційно зберігав запаси на чорний день — а в Шпилях кожен день міг виявитися саме таким. Повільно відкусив і зітхнув:

— А може, вони просто… розчинилися в повітрі?

Максим підняв брову і навіть не встиг нічого сказати, бо Іван, як завжди, увімкнув фантазію на повну.

— ТА НЕ РОЗЧИНЯЮТЬСЯ БОЧКИ В ПОВІТРІ! — закричав він і вже рвався до діла. — Це явно слід злочинного синдикату! А що, якщо це міжнародна банда викрадачів меду?! Вони приїжджають з Європи, маскуються під туристів, крадуть мед — і тікають на повітряній кулі!

— Я НЕ ВИТРИМАЮ ЩЕ ОДНІЄЇ "ТЕОРІЇ"! — зойкнув Тимко, тримаючись за голову. — Після духів, тунелів і самозванців-привидів мені потрібен був тиждень спокою. ТИЖДЕНЬ, ІВАНЕ!

— У тебе є пиріжок. Це вже спокій, — філософськи зауважив Іван і підморгнув.

Соломія вже витягувала блокнот. Вона не була проти пригод, але й мала свою систему — все документувати. Бо без записів слідопити могли розслідувати навіть власні сни.

— Нумо, запишемо все, що ми знаємо. Перше: мед зник. Друге: є сліди до лісу. Третє: Іван знову придумав глобальну змову.

Максим встав і хитро всміхнувся. У нього завжди було передчуття, коли запах нової пригоди витав у повітрі, наче… аромат липового меду.

— Що, слідопити? Беремося за нове розслідування?

І поки вони збиралися, Бублик позіхнув. Повільно, глибоко, із задоволенням. І пішов вперед. Наче знав. Наче завжди знав, що в цьому селі спокій — лише антракт між виставами.