Перше хвилювання Івана

Наступного ранку, коли село ще тільки прокидалося, слідопити відпочивали під дубом. Повітря було свіжим, сонце ледь торкалося верхівок дерев, а над головами дзвінко щебетали пташки. Нарешті все здавалося мирним — жодних таємниць, жодних привидів, жодних капітанів, що провалюються під сцену.

Максим лежав на спині, дивився в небо і мружився від сонця. Соломія гортала свій нотатник — просто звичка, навіть коли писати вже було нічого. Тимко хрумтів яблуком, час від часу посміхаючись без причини. Навіть Бублик тихо муркотів, розтягнувшись біля коріння дуба.

Та спокій — не те слово, що викликало довіру в Івана.

— Якось… підозріло спокійно, вам не здається? — пробурмотів він, втупившись у лінію горизонту так, наче звідти ось-ось з’явиться літаюче страховисько.

— Іване… — втомлено почав Максим, не відводячи погляду від хмар.

— ЩО Я ЗРОБИВ? Я ПРОСТО КАЖУ ФАКТ! — обурився Іван. — Це не нормальний спокій! Це спокій перед бурею! Перед катастрофою! Перед… ну, не знаю… нападом лютих борщів із космосу!

— Може, просто насолодимося тим, що в селі нарешті нічого не відбувається? — запропонував Тимко, витираючи сік із підборіддя.

— Але ж це село Шпилі! Тут завжди щось стається! — стояв на своєму Іван. — Ми ж не просто так стали слідопитами! Це доля! І я відчуваю… щось готується!

Усі переглянулися.

І хоч ніхто не зізнавався вголос — та в глибині душі всі знали: Іван, на жаль, знову мав рацію.

Бо спокій у Шпилях — це завжди тільки перерва перед наступною пригодою.