Герої (не зовсім) у славі

Після яскравого концерту емоції ще довго не відпускали людей із залу. Луна аплодисментів поступово стихала, але в очах кожного ще світилося задоволення — музика, виступи, довгоочікувані акорди. Артисти йшли вперед, ловили овації — і справді виглядали зірками.

Та оскільки це була команда гурту, повз них вітальними та захопленими поглядами проходили інші «місцеві герої». Серед них — слідопити. Люди поверталися до них, привітно хапали за плечі, обіймали: баба Варвара підходила першою, мов наша найщиріша шанувальниця:

— Ой, дітки, ну ви ж молодці! — голос у неї був тонким і радісним, наче вона отримала власний трофей — але подарувала його вам.

— Та без вас це розслідування не відбулося б! — підтакував ще один сусід, суворий пан Степан, котрий завжди казав, що світ і так занадто складний.

Слідопити поперемінно дивилися між собою. Максим стояв рівно, Соломія трохи відхилилася назад, а Тимко устами майже вловлював кожну реакцію.

— Ну не без нас, — відважно відгукнувся Іван, піднімаючи руки до плечей — ніби зрозумів, що тепер знову в центрі.

— Мій мозок зробив основну роботу! — сказав він із викликом — при цьому інтонаційно підкреслюючи слово «основну». Він ніби прочитав своє резюме в голос.

Десь над ними одночасно прозвучало: — ЩО?!

Усіх троє — Максим, Соломія і Тимко — вигукнули в унісон. Їхні обличчя блиснули враженням.

— Ну… я ж першим припустив, що це все виглядає підозріло! — почала виправдовуватися Iван, плутаючи ритм слів.

— Ти КОЖНУ річ у житті вважаєш підозрілою, — тихо нагадала йому Соломія, її погляд був м’яким, але доброзичливим.

Іван на коротку мить знизав плечима й зробив ображене обличчя — типовий знак, що він вже приймає критику, але ніби йому самому хочеться притулити його сам.

— Ну… так, — визнав він, потім похитав головою.

У тиші, що утворилася, пролунало тихе: — Бублик!

Кіт, що до цього сидів біля гурту, саме потягнувся на підлозі. Його рухи були гладкими і повільними, як відомий вам даунтемпо. З вух сипався звук муркотіння.

У той момент глава дійства — Капітан Буряк — вирвався з пилу овацій і з’їв увесь пиріжок, який був навколо; і, очевидно, насолоджувався смаком (що було трохи прикро — пиріжки ж мав ділити з іншим селом!).

Та, знаєте, капітан просто був зайнятий найважливішим — поїданням пиріжків. І саме це нагадало всім, що справжніх перемог іноді вистачає, коли можна просто сісти й перекусити на масовому святі.

Та усі знали — що це ненадовго.

Бо розслідування — і слава — це як тіні після ліхтаря: темніють і зникають, а ще швидше — без нових викликів.