Концерт, якого всі чекали

Сцена клубу потопала у м’якому світлі прожекторів, ніби сама готувалася до народження чогось великого. Перед початком шоу її підсвічували спалахи від електроприладів, а повітря було наповнене нетерпінням. Пані Ліда металась між кулісами: червоні нитки мікрофонів закручувались навколо рук, музиканти налаштовували інструменти, а вона, мов диригент, махала руками і голосно казала:

— Швидше… Швидше! Тільки три хвилини залишилось!

Бонусні акорди настроювались, і пульс гостей у залі зростав. Люди вже колихались у ритмі, сподіваючись побачити справжнє шоу. Концерт почався вовсю — без жодних перекреслень дірок у підлозі, без привидів, навіть без найменших вибухів адреналіну. Лише світло, музика, голоси — ті, за якими всі і прийшли.

У першому ряду сидів Фермер Василь. Його обличчя виглядало спокійним, навіть трохи сумним. У руках він тримав швабру — символ покори та обітниці. Це завдання дали йому в знак примирення після цих нічних хитроумних витівок. Він не сміявся і не зирив на сцену — він тихо сидів, повільно пересуваючи швабру між пальцями, мовби виконував обряд покаяння.

У глибині зали, у невеличкому кутку, стояв Капітан Буряк. Він вражав своєю впевненістю: вуса крутилося — то зигзагом, то рівно, як стрічка успіху. Він готовий був щоразу сказати, що «без нього нічого б не вийшло». Він усміхався, згортав силу в позі переможця — навіть якщо насправді він переміг лише власну уяву.

Каталізатором атмосфери стали слідопити — Максим, Соломія, Тимко й Іван. Вони спокійно сиділи в центрі залу, відчуваючи, що справедливість перемогла. Музика, танці, вистави — усе це приносило їм справжнє задоволення.

Іван, який до цього з кожним кроком качався у напрузі від очікувань, зітхнув і прошепотів так, ніби не хотів порушити магію моменту:

— І все? Жодних тіней у дзеркалах? Жодних містичних знаків?

— Так, Іване, — відповіла Соломія тихо, але з теплотою у голосі. — Все сталося.

— Ми розкрили справу. Ніяких привидів, — підтримав Максим, його слова були впевненими й остаточними.

Тимко випив свій сік одним великим ковтком і насмішкувато зауважив:

— Нарешті ми просто сидимо й не розслідуємо нічого!

Але в кострубатому світлі, стоячи трохи осторонь — десь за театральними занавісами, — залишався один, кого не всі помічали. Дід Федір — той, що був і Антон Дорошенко, і просто літній мудрець із глибокою історією. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах світилися спогади — той дух сцен, виступів, минулих емоцій.

Він стояв мовчки, ніби покидаючи минуле за кулісами, але з повагою до безкінечності сцени.

І хоч ніхто більше не кликав його Антоном Дорошенком — сцена ніколи його не забуде.

Як і завжди.