"Я все вирішив!"

Коли Максим – ледь стримуючи усмішку — оголосив Буряка спостерігачем, на його обличчі з’явився вираз справжньої перемоги. Але капітан не збирався здаватися:

— Ви, звичайно, “спостерігали”… — почав він, — але ж розкрили справу ми!

— О, ні-ні-ні, хлопче, — усміхнувся Буряк, — ви просто були виконавцями. А ось розумова частина — це моя робота!

Усі притихли. Це було таке собі “зримо-усне” проголошення величезної заслуги. Програма максимум.

— Що?! — прошипів Максим, ледве втримуючись від сарказму.

Буряк підняв руки ширше — мов режисерське розмаху, ніби хотів, щоб аварійний ліхтар загорівся разом з ним.

— От дивіться, — задоволено виголосив він. — Чому саме ви знайшли Василя? Бо я дав вам час на розслідування!

У залі пролунало сантиметрове “га!”.

— Ага, — розсміявся Максим, — тобто ви відкрили клуб, сказали “маючи 72 години, ідіть і шукайте”, і вважаєте, що це ваша заслуга?

Буряк гордо підняв підборіддя.

— Точно!

Тимко не втримався:

— А той факт, що ви провалили сцену і випадково знайшли тунель — теж частина вашого геніального “плану”?

— І ви не дивіться, що смерть вихопилась з кретіонального артистизму, — буркотів він, — ви сумніваєтесь у моїй стратегії?

— Я лише питаю, — відповів Тимко, не стримуючи хихотіння, — тому що під час падіння ви кричали: "Я провалююся в пекло!"

— Ну от, — обережно підтвердив Буряк. — А що таке пекло? Це місце, де приховують правду. Отже, я знайшов правду!

Для слідопитів це прозвучало наче сцена з дитячої казки, де нечеслаований геройрадо рахує, що власна помилка — це геніальний маневр.

— Я більше не можу, — тихо пробурмотів Іван і прикрив очі. Видався справжній момент, коли людина живе миттю… але навіть миті недостатньо.

Бублик, схоже, знайшов сміх у цій безглуздій дебаті, і притулився до порогу — немовби голосно промуркотів: “Господи, ну серйозно?”

— Добре, — продовжив Буряк. — Може, справді виглядаю трохи незграбно. Але ось вам пояснення: без мене ви не мали б цього часу, цієї можливості знайти правду.

Слідопити лише похитали головами. Та головне питання залишалося — хто ж справді "вирішив", хто "планував" і хто врешті-решт встановив порядок у селі? Але тепер вони знали одну річ на сто відсотків:

Інколи найдивніша роль — не та, яку ти обираєш. А та, яку тобі приписують інші.