Справу закрито

Новий день розгортався над селом мов величезна театральна завіса, а свіжі новини розліталися по вулицях швидше за пташині крики з фермерської драбини. Коли стало відомо, що “привидом” виявився Фермер Василь — дорослий чоловік, який грав роль привида, — село завирувало, наче справжня малість. Сусіди сходили з лавок під яблунею, бабусі спішили до крамниці обговорити.

Пані Ліда настільки збентежено виляла головою, що не могла відійти від шоку.

“Я досі не можу повірити,” — бідкалася вона, — — що виявилося, дорослий чоловік насправді поводився як дитина. І що він справді думав, що це зупинить концерт!”

Баба Варвара, з розумною хитринкою в очах і милим шаром фарби на щоках, сказала:

“Я ж казала — це не нечисть, це просто дурість!”

Її слова пролунали так само прозаїчно, як і туди звучало "не той котел нагрівся".

Капітан Буряк глянув на всіх і образився, що не встиг "спіймати справжнього привида" і змушений був витрачати час на штучного.

“Я вже навіть план мав: очікував, що доведеться розмахувати дрилем або палицею...” — похмуро гукнув він. — “А тут — звичайний фартунок!”

Дід Петро, якому подобається годинами сміятися над чужими курйозами, реготав три дні поспіль, доки виступи під сценою не перетворилися на справжнє свято з хохотом, розмахами рук і вустами, що видавали гучні "ха-ха".

А слідопити…

Вони сиділи під віковим дубом, що колись бачив немало гулів під час розслідувань, і нарешті розслабилися. Подорожні сумки були порожні лістав, листя під ногами — так само мовчазне, як і їхній спокій. Вечірнє сонце пробивалося крізь роздуті гілки, відкидаючи тінь, яка співала про завершення справи.

Іван, витягнувши руки, зітхнув. Лежачи спиною на м'якому корінні, казав:

— “То що, тепер ми можемо просто жити, — спокійно, без нічних гонок за духами?”

Бублик, мов мудрий товариш, притулив голову до його колін, заплющив очі й почав рівно муркотіти — як музика, що сховала за собою всю напругу.

Соломія, обережно закидаючи ногу на ногу, посміхнулася ясніше за сонце у листя:

— “Можливо. А може… наступна загадка вже зачекалася нас десь там — там, де світло сильніше ночі.”

Максим ловив жолудь, підкинув у повітря й піймав його. У цьому простому русі була вся суть: навіть найбільше випробування завжди минає.

— “Який би спокій не був,” — сказав він задумливо, — “він довго не триває.”

Тимко, розгойдуючись на спинці і пильно дивлячись на жолудь, облизав губи — майже як перед смаколиком:

— “Головне, щоб наступного разу… це була загадка про зниклі пиріжки.”

— “Ага, бо пиріжки – мають більше сенсу,” — підхопив Іван і махнув рукою. — “ніж якийсь самозванець-привид!”

І всі зареготали. Не сміялися над винним, не сміялися заради слова — а сміялися, бо разом пройшли це.

Бо так воно і було.