Навіщо він це зробив?

— І НАВІЩО?! — прозвучало в залі, наче фінальний акорд розлюченої симфонії. Іван сам себе налаштовував на шалений режим, але це питання його виводило зі всіх сил.

Василь спочатку замовчав. Потім зітхнув. Його плечі повільно обвисли, немов він ніс на них довгу нитку осуду власних дій.

— Бо мені той концерт… просто поперек горла став! — промовив він голосно, голос розірвав тишу, яка неначе замерзла з жовтня.

Максим скептично підняв брову. Його погляд збирався відтінками здивування й іронії.

— Розкажіть докладніше.

Фермер відчинив уста, ніби готував великий монолог.

— Та це ж через ту вашу пані Ліду, яка репетиції проводить! Вона мене… ну… вигнала з конкурсу самодіяльності! Я вийшов на сцену, як завжди, з голосом ідеальним — вважав, що пройду далі, — а Ліда мені каже: “Василю, вийдіть, бо ваша гармошка заглушує хор.” Його плечі дрогнули від пригнічення.

Слідопити переглянулися. В їхніх очах блиснули ніякові усмішки, які намагалися збагнути, що завжди простіше — вразити глядача чи вразити союзника?

— То ви… мстилися?! — спитала Соломія, тримаючись за край штори.

— Ну не так вже жорстоко, але… Так. — відповів Василь, ніби вибачаючись перед складним словом "москва".

У відповідь прозвучав тихий регіт.

— То всі ці вечори ви просто ганяли клубом, щоб зірвати репетиції?! — прокричав Тимко, майже не витримавши.

Василь похитав головою, невпевнено усміхаючись.

— А що, гарно виходило, правда?

Знову тиша.

Потім Іван, розмахуючи руками, як диригент останньої симфонії, вигукнув:

— Я ВСЕ! Я ПІВНОЧІ МОЛИВСЯ, ЩОБ НАС НЕ ВИКРАВ ДУХ! А ЦЕ ПРОСТО ВАСИЛЬ!

Обличчя фермера спочатку зблідло, але потім він зніяковіло усміхнувся, ніби нарешті знайшов вихід з власного лабіринту.

— Ну... як би так... — тихо мовив він. — Усе сталося через мою образу… і телефонне повідомлення. Сорі всім.

Максим підняв ліхтарик, допитливо дивлячись на Фермера.

— Скільки ще було “привидів”? Скільки шуму лишилося після вашої заздрості?

Василь запнувся. Його очі знову затуманилися.

— Цього було досить… — промовив він. — Я зробив дурниці. Але я навчився ціні сцен, слова, підтримки. І тепер хочу бути… не катом, а глядачем. Реальним, щирим.

В залі стало тихо. В кожному серці скребла думка: "Іноді не привиди нас лякають, а люди, які бояться зникнути".