Хто він?

Слідопити застигли — кожен у своїй позі: Максим спалахнув ліхтариком, руки стискали край плаща, Серце стукотіло так голосно, що здавалося: зараз це чутно навіть через всі стіни старого клубу.

— ТИ?! — різко випалив Максим, і його голос лунав на сцені, немов удар церковного дзвону. Потім — тиша.

Перед ними стояв… Фермер Василь. Високий, трохи сутулий, з в'язанкою соломи й земляними черевиками. Він, мов біблійний персонаж, навіть не намагався прикинути, що може бути кимось іншим. Просто стояв — і видавав себе кожною дрібницею.

— Та ну! — Тимко застогнав, відкривши рота від подиву. — Оце поворот!

В кімнаті знайшовся ще один звук — дзвінкий і сухий, як зміна сценарію.

— Серйозно, Вася? — голос Івана дрібнів до шепоту, але був настільки ж вражений.

Фермер запанікував, заковтнув зібраний повітря. Його руки почали нервово перебирати край футболки, хоча вона й без того не була бездоганно чиста.

— Х-ха-ха, вибач, — почав він, але слова не співпали з тоном. — Ну, т-те… ну… я хотів трохи пожартувати. Але щось пішло не так…

Соломія видихнула, пройшлася по кімнаті аніножкою, погладивши монтування сцени. Її очі зосередилися, як у слідчого.

— Вам щось пояснювати, чи ви самі зізнаєтесь? — сказала вона тихо, але чітко. Мов, на питання важче відповісти — сказати правду.

Фермер опустив плечі. Він виглядав не тільки втомленим — він був наляканим. Глянути в очі групі дівчат і хлопців, які вважали його просто добрим сусідом… потребувало хориста, що зняв свою маску.

— Ну… е-е-е… — тихо мовив він, ніби боявся видати щось більше, ніж дозволяє.

— Чого ви тут лазили ночами?! — припекла Соломія двома словами, і вона виглядала, наче сльози уже були за гранню.

Фермер розгублено почухав потилицю. Тремтячою рукою провів по шерсті на руці.

— Я… я просто хотів… концерт зірвати, — визнався він нарешті.

Пауза. Повна. Як після ключового моменту вистави.

Іван встрибнув до нього ближче: такий вираз обличчя, неначе побачив свого найгіршого ворога.

— ЯК?! ТИ ВДАВАВ ПРИВИДА, ЩОБ ЗІРВАТИ КОНЦЕРТ?!

Синяк на лобі піднявся високо, і ще кілька кроків — Іван уже бився об стіну, мов у ринзі.

Фермер зніяковіло кивнув. Його рот трохи тремтів, очі блищали від сліз. Він випустив короткий хрип.

— Це було… соромно. Ви всі приходили дивитися, сіяти радість. І я… я нічого не бачив, крім вас. Хіба можна не заздрити?

— За…здрити? — повторив Тимко, перехопивши поглядом інших. Мир в їхніх очах вже зместили шок і зневагу.

— Так, — сказав фермер, випроставши плечі. — Я заздрив. Всі приходили насолоджуватися музикою та світлом із чужим обличчям... І я ненавидів це. Тому я все придумав.

Він заглибився в темряву позаду себе, ніби шукав ще одну фразу, яку боявся сказати.

— Вночі я виходив — залишав кабанів на паузі, сів біля сцени і… уявляв, що це я. Треба було, щоб ви злякалися, відчули щось… І тоді концерт би не почався. І ніхто більше не міг би забутися.

В кімнаті настала тиша.

Хтось ковтнув. Бублик зашумів лапами, наче хотів всіма фібрами шерсті відчути, яка дійсно тут вистава.

— Ти… витворив це сам, — промовив Максим, голос був спокійнішим, ніж хвилину тому.

Василь присів на край сцени, згорнувшись горбом.

— Так.

— І що далі? — тихо запитав Іван, хоча голос здався йому чужим. — Ти бився з власною заздрістю?

— Я зіграв роль, яку не міг залишити, — промовив фермер. — І тепер я бачу ... що нічого не змінив. Бо ви всі прийшли сюди. А я лиш… захотів, щоб вас не було.