“Вистава” ще не закінчилася

— Що за?! — прошепотів Тимко, серце стукало в грудях так, що здавалося: навіть стіни почують. Вони всі стояли за тонкою шторою, пригнувшись, з ліктями притиснутими до боків, – наче від гучного слова “тінь” залежало їхнє життя.

І тут… вони побачили. Темна фігура крадькома вибиралася з-за куліс — рух була витончений, ніби в цьому театрі готувався новий акт. Але не той, який очікував слідопити.

— СТІЙ! — різко вигукнув Максим. Його голос розбив тишу простору за сценою, і здалося, сама завіса тремтіла від несподіваної напруги.

Фігура різко рвонулося до виходу, ніби побачила, що вже її час. Але їй цього не вдалося уникнути.

— Хапайте його! — крикнув Іван. І тут усе відбулося миттєво, як у театрі, де актори знають свої ролі без запинки.

Слідопити кинулися вперед. Максим, немов акробат, перестрибнув через старі реквізитні ящики, що ще зберігали запах фарби й минулих вистав, і стрімко нахилився, готуючись схопити криючогося.

Соломія вхопилася за край штори й різко розвернулася, аби не дати фігурі зникнути в темних закутках клубу. Її рухи були мов по темпах треків для стрибків — швидкі, витончені й сповнені рішучості.

Тимко ледь не врізався в стіну, але зміг устигнути і, останнім зусиллям, потягнути за край темного плаща. Його пальці здавили тканину, наче це була сама відповідальність за розгадку. І раптом, у змаганні людини та тіні, —:

— Ага! Попався!

В кімнаті все застигло на мить. Слідопити тяжко дихали. Вони схопили цього незрозумілого людини. Якщо то не привид, то хто?

— ТІКАЄМО! — крикнув Іван, і здавалось, він радше перелякався, ніж закликав до втечі. Але вони не тікали — без страху. Вони утримували здобич.

Темна фігура почала пручатися, рухатися енергійно — руки, ніби птахові, розмахували навколо, наче шукали свободу. Але так і не знайшли.

— Стримайте його! — крикнув Максим, хоча всі і без цього знали, що це треба зробити точно й рішуче.

І раптом… на голову негайно злетів капелюх. Великий, старомодний, як той, що носили актори-старожили в своїх пікових ролях. Здавалося, що цей аксесуар нарешті зробив паузу у розгортанні картини.

І потім… плащ зісковзнув. Всі побачили обличчя "привида".

Це було знайоме обличчя. Але вони не могли одразу повірити. Темрява дала лисини й тіньові мережива, що змогли спотворити знайомі риси. Але це точно було обличчя… людини, яка жила у цьому клубі не один день. І це була людина, яку вони вже зустрічали раніше... але інший.

— Це все ще не кінець, — промовив хтось тихо, але з силою. І всі зрозуміли: глибше за таємницю Антона Дорошенка, хтось інший досі чекав на фінальний акорд.