Чому він сховався?

— Але навіщо? Чому ви зникли? — спитав Максим. Голос його був твердим, але не агресивним. У ньому звучала щира потреба зрозуміти, нарешті дістатися істини, яка ховалася під шаром років, страху й легенд.

Дід Федір на мить замовк. Він подивився на них — не як на дітей, а як на тих, хто справді готовий почути.

— Щоб вижити, хлопці, — промовив він нарешті. — Не через страх. Через розум.

Слідопити завмерли. Навіть Іван, який ще хвилину тому готовий був влаштувати сцену про “змову століття”, тепер мовчав. Атмосфера змінилася. Клуб став ніби вужчим, сцена — глибшою, а кожне слово — вагомішим.

— Ще багато років тому, — почав дід повільно, — я зрозумів, що знаю більше, ніж мав би знати. Театр, хлопці, — це не тільки світло й оплески. Це ще й завіса. І за нею часто відбувається більше, ніж на сцені.

— То вас переслідували? — озвався Тимко, не в змозі стримати питання.

— Саме так, — кивнув дід. — І не якісь вигадані “агенти” чи “мафія”. Просто люди. Люди, які мали вплив, і не хотіли, щоб я відкрив рота. Я випадково став свідком. Я не хотів. Але побачив. І все змінилося.

Він підійшов до старого столу за кулісами, провів рукою по його поверхні. Суха деревина тріснула під пальцями, як стара сцена під ногами актора.

— Колись це село було іншим. Не таким, як зараз. Сюди приїжджали важливі люди. Тут укладали угоди. Тут ховали історії. А клуб… — дід усміхнувся гірко. — Клуб був ідеальним прикриттям. Ніхто не підозрює виставу. Ніхто не думає, що за кулісами може бути щось інше, крім декорацій.

Соломія відкрила щоденник. Перегорнула кілька сторінок. Прочитала вголос:

— “Я не зник. Я просто змінив місце.”

— Саме так, — сказав дід, не відводячи погляду від них. — Я не тікав із країни. Я не ховався в лісі. Я залишився. Але став кимось іншим. І знаєте, що найбезпечніше місце? Те, куди ніхто не дивиться. І я став дідом Федором. Мовчазним. Трохи буркотливим. І завжди… поруч.

— То ви вирішили залишитися тут, але під іншим ім’ям? — уточнив Максим, уже знаючи відповідь.

— Це був єдиний спосіб. Вони шукали мене в Києві, у Львові, у театрі, де я колись грав. А я… я щодня проходив повз афішу зі своїм ім’ям. І ніхто не помічав. Бо іноді, щоб зникнути, треба просто перестати бути собою.

І тут усі зрозуміли: Антон Дорошенко не зник. Він перетворив своє життя на найвеличнішу роль. І грав її без глядачів. Без сценарію. І без права на аплодисменти.