Він не зник, він змінився

— Почекайте! — вигукнув Тимко, не витримуючи напруги. — Це що, жарт?! Ви нас водили за ніс увесь цей час?

— Не думаю, що це жарт, — тихо промовила Соломія, хоча в її очах блищала тривога, яку важко було приховати.

Максим зробив кілька кроків уперед. Його рука витягнула з рюкзака старий щоденник у шкіряній палітурці — той самий, який вони знайшли у підземеллі. Той, що тримав у собі сторінки болю, втечі, вистави без глядачів.

— Це ваш почерк? — спитав він, простягаючи книгу дідові.

Дід Федір не одразу відповів. Він подивився на обкладинку, ніби побачив там не щоденник, а віддзеркалення себе самого. Його пальці торкнулися шкіри обережно, з повагою, як актор торкається старого реквізиту, з яким грав свою найсильнішу роль.

Він погортав сторінки. Повільно. Мовчки. І кожна сторінка була частиною нього.

— Так, — нарешті промовив він. — Це мій щоденник.

Тиша впала на сцену, як завіса.

— ТОБТО ВИ СПРАВДІ АНТОН ДОРОШЕНКО?! — закричав Іван, і в його голосі було все: шок, гнів, відчай, трохи захоплення і ще більше страху.

Дід не відповів одразу. Він підняв очі на них — молодих, наївних, сміливих. І раптом усміхнувся. Не тією іронічною усмішкою, до якої вони звикли. А тією самою — акторською. Хитрою. Повною глибини.

— Колись, дуже давно… я мав таке ім’я, — тихо сказав він. — Але це було в іншому житті.

— Але чому?! — вигукнув Тимко. — Чому ви… зникли?

— Бо мені довелося, — відповів дід. — У тому житті я дізнався щось, чого не мав знати. І мене мали змусити замовкнути. Але я вибрав інше. Я пішов… щоб залишитись.

Соломія кивнула.

— Ви не зникли. Ви змінилися.

— Так, — підтвердив дід. — І коли я став Федором, я думав, що минуле залишиться у минулому. Але сцена… вона не відпускає.

І вони всі зрозуміли:

Привидом був не хтось інший.

Привидом була історія.

Історія, яку сам актор не зміг залишити за лаштунками.