Він завжди був тут

Вони стояли за кулісами — наче актори, які ось-ось мають вийти на сцену, але ще не отримали сигнал. У грудях калатало. В головах змішались думки, здогадки, страх і… очікування.

Після всього, що вони пройшли — тунелів, пасток, щоденників і загадкових дверей — тут, у знайомому, але вже зовсім іншому клубі, простір здався нереальним.

І тоді — знову.

Кроки.

Чіткі. Звичайні. Не ті ледь чутні шурхоти, які вони чули внизу, не те глухе тупотіння з дзеркала.

Просто… кроки.

Як у когось, хто щойно зайшов із вулиці. Хто ніс із собою не моторошну таємницю, а… щось інше. Щось спокійне. Ніби весь театр зараз зітхнув полегшено.

— Може, досить уже нам натякати?! — нервово прошепотів Іван, наче хотів сам випустити тінь на сцену. — Якщо він тут, нехай уже виходить! Давайте вже розв'язку, бо я ще трохи — і сам усе скажу!

Секунда тиші. Та сама перед аплодисментами або… фінальним монологом.

І тоді:

— А ви кмітливіші, ніж я думав.

Голос.

Низький. Хрипкуватий. Іронічний. Той, що знає більше, ніж каже. І той, що не потребує представлення.

З-за куліс вийшов дід Федір.

Без спецефектів. Без диму. Просто вийшов — як актор на поклони.

Слідопити застигли. Тимко кліпнув. Соломія обережно перевела погляд на Максима. Іван завис між “кричати” і “не дихати”.

Максим зробив крок вперед.

— Ви?.. — у голосі не було гніву. Лише спроба наздогнати логіку.

Дід Федір засміявся. Глухо. Але з тією ноткою, що буває лише в старих акторах, які пам’ятають кожну свою роль.

— А кого ж ви чекали? Привида?

І це прозвучало так буденно, що навіть Бублик позіхнув.

Сцена більше не лякала. Але щось у повітрі підказувало — завіса ще не опущена.

Бо настав час говорити правду.