Бублик знає більше, ніж говорить

Вони стояли мовчки. За кулісами. Там, де колись починалися вистави, але ніколи не мали закінчуватись.

Пил у повітрі вже не здавався просто пилом — він був, наче дим після останнього акту. Здавалося, навіть повітря затамувало подих.

І раптом… зі сцени пролунав звук.

Кроки.

Тихі. Впевнені. Повільні. Як у того, хто не просто йде — хто повертається. Хто знає цей простір до сантиметра. Хто колись тут грав — і досі не покинув свою роль.

Слідопити застигли.

Соломія повільно повернула голову.

Максим стиснув ліхтарик, але не вмикав — бо що, як краще не бачити?

Тимко зробив півкроку назад, інстинктивно притискаючись до стіни.

Іван притулився до декорації, яку сам колись висміював.

Тільки Бублик не рухався.

Він сидів посеред кімнати. Спокійно. Мовчки. Його шерсть була трохи наїжаченою, але не від страху. Його хвіст плавно смикався вбік — ніби метроном, що відраховує час до репліки.

Його очі блищали в темряві.

Жовті. Яскраві. Надто розумні для просто кота.

Він не сичав. Не тіка́в. Він дивився прямо в ту точку, де кроки стишились.

Бублик знав.

Він завжди знав.

Коли вони вперше спустились у підземелля — він не хвилювався.

Коли вони опинилися в пастці — він знайшов вихід.

Коли всі губилися в здогадках — він уже мав відповідь.

— Він… знає щось, — прошепотіла Соломія, дивлячись на кота.

— Він знає більше, ніж говорить, — додав Тимко, і це вже не було жартом.

Максим кивнув повільно. Його погляд ковзав від Бублика до сцени, що залишалась у напівтемряві.

Бо головне питання вже не було: “Де Антон Дорошенко?”

А інше.

“Чи готові ми тепер знати все?”

Кроки затихли.

Тиша знову лягла на сцену.

А Бублик… просто підвівся, потягнувся і попрямував уперед.

У темряву.

У фінал.