Там, де все почалося

Двері розчинилися — і слідопити, ніби виштовхнуті невидимою силою, вискочили за поріг. Їхні кроки прогриміли по дерев’яній підлозі, яка лунала зовсім інакше, ніж кам’яні тунелі, до яких вони вже встигли звикнути.

І раптом… усе стало тихо.

Максим зупинився першим. Озирнувся навколо.

— Ми… повернулися?! — видихнув він.

І це справді було так.

Вони стояли у вузькій комірчині за сценою клубу. Маленька кімната з розкиданими декораціями, стосами старих афіш і пилом, який літав у повітрі навіть без вітру. Стіни — знайомі. Підлога — знайома. Але в очах у всіх була недовіра, ніби вони дивилися на добре знайоме місце під зовсім іншим кутом.

Сцена ховала більше, ніж вони могли собі уявити.

Вони вже знали: тунелі під нею — справжній лабіринт. Місце, де час зупинявся, а голоси минулого були голосніші за крики сучасності. І найголовніше — вони знали, що Антон Дорошенко знав про це краще за всіх.

— Виходить, цей хід використовували, щоб таємно виходити прямо за лаштунки? — запитала Соломія, проводячи рукою по запиленій стіні, ніби шукала приховану відповідь.

— Можливо, так і зник актор… — припустив Максим. — Один рух — і він зі сцени… потрапив сюди.

Іван здригнувся. Він подивився на стіну, потім на підлогу.

— Що, він просто вийшов з-під сцени і… випарувався?!

— А може, він не зник, — спокійно сказав Максим. — Може, він весь цей час залишався тут. Був поруч.

Слова зависли в повітрі.

Тимко озирнувся, наче очікував побачити тінь, що ковзала поміж декорацій.

— Але якщо ми повернулися… — повільно промовив він. — То хто відкривав двері з іншого боку?

Тиша.

Кожен погляд — у бік сходів, що зникали за дверима.

Ніхто не відповів.

Бо кожен думав про одне й те саме.

Двері, які вони самі не відкривали.

Рух з іншого боку.

Рука, що знала, коли настав час фінальної сцени.