Вихід через невідоме

— Гаразд, якщо це вихід — ми повинні ним скористатися, — впевнено сказав Максим, стоячи перед невеликими, щойно прочиненими дверцятами, які знайшов Бублик. Його голос лунав у тиші кам’яного коридору так, ніби був останнім словом у важливій суперечці.

— А якщо це вхід у ще щось гірше? — з недовірою запитав Іван, позираючи на отвір, наче звідти зараз вислизне чергова “таємниця”.

— Тим цікавіше, — з посмішкою відповів Максим.

— Я знав, що ти це скажеш, — зітхнув Іван. — Кожного разу. Навіть коли ми йшли в ліс за тим “привидом”, який виявився дідом у плащі…

— Іван, — перебила його Соломія, — давай без флешбеків. У нас є сходи, і вони кудись ведуть.

Максим обережно відкрив двері ширше. Петлі скрипнули, мов після довгих років мовчання. І за ними відкрилася вузька сходова клітка, що тягнулася вгору — у темряву, куди навіть ліхтарик не діставав кінця. Стіни довкола були грубі, кам’яні, але викладені акуратно. Без тріщин, без обвалів. Старі, але надійні.

— Думаєте, це приведе нас назад у клуб? — запитала Соломія, вдивляючись у невідомість над ними.

— Єдиний спосіб дізнатися — піти туди, — відповів Тимко. І з таким виглядом, ніби щойно підписався на нову пригоду, зробив перший крок.

Слідопити рушили слідом. Один за одним. Піднімалися обережно, тримаючись за стіни, які пахли вологістю й старим театральним пилом.

Але було щось дивне.

Сходи виглядали так, ніби ніхто не користувався ними роками. Камені були вкриті шаром пилюки, але... без павутиння. Жодного павука. Жодної старої сірої нитки, якими зазвичай прикрашаються всі “забуті” місця.

Тільки тонкий, рівномірний шар пилу. Як щось свіже. Як слід, що ще не встиг перетворитися на спогад.

— Це місце використовували, — тихо сказала Соломія, проводячи пальцем по поручню.

— І не так давно, — додав Максим, нахиляючись до однієї зі сходинок, де пил був трохи струснутий. Сліди. Маленькі. Ледь помітні. Але були.

Іван дивився вгору й бурмотів собі під ніс:

— Ну звісно. “Ходімо в тунель”, “вихід знайдено”, “песик показав”… А в підсумку — сходи у невідомість. Ну чого я ще очікував?..

Бублик ішов першим. Спокійно. Як завжди. Його хвіст упевнено майорів у темряві, і він час від часу зупинявся й дивився на всіх, мовби питав: “Ви йдете чи як?”

Вони йшли.

І чим вище піднімались, тим сильніше кожен із них відчував: вони більше не просто шукають вихід.

Вони йдуть назустріч розв’язці.